ЗАКОН
«Встановлене найвищим органом державної влади загальнообов’язкове правило, яке має найвищу юридичну силу... Те, що сприймається як незаперечне розпорядження, веління, обов’язкове для неухильного виконання... Загальноприйняте, усталене правило співжиття, норма поведінки» («Великий тлумачний словник сучасної української мови», 2005). У біблійному сенсі «закон» — це заповідь Бога або об’явлення його волі, а також сукупність Божих заповідей та об’явлень. Крім того, це слово може означати норми правильного способу життя чи належної поведінки, особливо ті норми, що продиктовані Божою волею, голосом сумління чи вродженим почуттям моралі та справедливості.
У Єврейських Писаннях словом «закон» здебільшого перекладено єврейське слово тора́, споріднене з дієсловом йара́, що означає «скеровувати; навчати; наставляти». В деяких випадках ним передано арамейське дат (Дн 6:5, 8, 15). Певні переклади використовують слово «закон» також там, де вживаються слова мішпа́т (присуд, суд) і міцва́ (заповідь). У Грецьких Писаннях слово но́мос, що походить від дієслова не́мо (роздавати; розподіляти), теж перекладено як «закон».
Бог Єгова — Найвищий Законодавець (Іс 33:22) і Всевладний Господь, який наділяє владою інших (Пс 73:28; Єр 50:25; Лк 2:29; Дії 4:24; Об 6:10); без його дозволу ніхто не може отримати владу (Рм 13:1; Дн 4:35; Дії 17:24—31). Основа Божого престолу — праведність і справедливість (Пс 97:1, 2). Коли Бог проголошує свою волю, вона стає законом для його створінь. (Див. СУДОВА СПРАВА.)
Закон для ангелів. Хоча ангели вищі за людей, вони теж підкоряються Божим законам і заповідям (Єв 1:7, 14; Пс 104:4). Єгова давав накази і встановлював обмеження навіть своєму противнику, Сатані (Йв 1:12; 2:6). Архангел Михаїл показав, що визнає і поважає Єгову як Найвищого Суддю, коли, сперечаючись з Дияволом, сказав: «Нехай Єгова докорить тобі» (Юд 9; пор. Зх 3:2). Бог Єгова зробив усіх ангелів підвладними прославленому Ісусу Христу (Єв 1:6; 1Пт 3:22; Мт 13:41; 25:31; Флп 2:9—11). За наказом Ісуса ангел передав звістку Іванові (Об 1:1). Однак у 1 Коринфян 6:3 Павло написав, що духовні брати Христа уповноважені судити ангелів. Очевидно, так сказано тому, що вони братимуть участь у виконанні вироку над злими духами.
Закони, що діють у природі. Згідно зі словниками, «законом» також може бути основне положення науки, що характеризує перебіг певних процесів у природі. Єгова — Творець усього, що на небі й на землі (Дії 4:24; Об 4:11),— встановив закони для свого творива. В Єремії 5:22 згадується про «постанову» для моря; в Йова 38:12 говориться про «накази» для ранку; а в Йова 38:31—33 звертається увага на сузір’я і «закони, які керують небом». У тому ж розділі розповідається про те, що Бог панує над світлом, снігом, градом, хмарами, дощем, росою та блискавкою. Далі, в Йова 39—41, показано, що Бог турбується про тваринний світ і що процес народження, життєві цикли і повадки тварин підпорядковуються Божим законам, а не виникли внаслідок еволюційної «адаптації». Ще під час створення живих істот Бог встановив закон, згідно з яким вони мають розмножуватися «за їхнім родом», а це повністю виключає можливість еволюції (Бт 1:11, 12, 21, 24, 25). В людей теж народжуються діти на їхню «подобу» та «образ» (Бт 5:3). У Псалмі 139:13—16, де йдеться про розвиток зародка в утробі, сказано, що інформація про всі його частини була записана «в книзі [Єгови]», коли ще жодної з них не існувало. А в Йова 26:7 стосовно Єгови написано: «Ні на чому він землю повісив». Сьогодні вчені вважають, що Земля утримується на місці насамперед завдяки взаємодії закону гравітації та відцентрової сили.
Закон для Адама. В Едемському саду Бог наказав Адаму та Єві 1) наповнювати землю, 2) оволодівати нею і 3) панувати над усіма живими створіннями, що на землі, у морі та в повітрі (Бт 1:28). Також перші люди отримали закони стосовно свого харчування: вони мали їсти рослини, які дають насіння, і плоди з дерев (Бт 1:29; 2:16). Однак Бог заборонив Адаму їсти плоди з дерева знання добра і зла (Бт 2:17). Цю заборону Адам передав Єві (Бт 3:2, 3). Перший чоловік порушив встановлений закон, тому в Біблії сказано, що він вчинив переступ, або проступок (Рм 5:14, 17; 4:15).
Закони, дані Ною; патріархальний закон. Бог наказав Ною побудувати ковчег, щоб врятувати свою сім’ю (Бт 6:22). Після Потопу Єгова дав людям закони, що дозволяли їсти м’ясо, наголошували на святості життя і крові, яка його символізує, забороняли їсти кров, засуджували вбивство і передбачали смертну кару за цей злочин (Бт 9:3—6).
Патріарх був головою родини і правителем. Єгова — найбільший Патріарх, або Голова родини; його названо «Батьком, якому кожна родина на небі і на землі завдячує своїм ім’ям» (Еф 3:14, 15). Ной, Авраам, Ісак і Яків були видатними патріархами. Вони мали особливі стосунки з Єговою. Авраам отримав наказ обрізати у своєму домі всіх осіб чоловічої статі. Обрізання мало стати символом угоди, яку з ним уклав Бог (Бт 17:11, 12). Він дотримувався Божих «заповідей, постанов і законів». Авраам знав, що Єгова завжди діє праведно та справедливо, і наказував своїм домашнім поводитись так само (Бт 26:4, 5; 18:19).
Закони, якими керувались патріархи, були загальновідомими і певною мірою відображались у законодавстві тогочасних народів, адже всі вони походили від трьох синів патріарха Ноя. Наприклад, єгипетський фараон знав, що брати чужу дружину неправильно (Бт 12:14—20), і те саме можна сказати про філістимських царів, як видно з випадків Сарри та Ревеки (Бт 20:2—6; 26:7—11).
За днів Мойсея ізраїльтяни були рабами в Єгипті. Вони добровільно переселилися туди в часи Якова, але після смерті його сина Йосипа — першого міністра Єгипту — потрапили в рабство. Тому можна сказати, що їх було продано в рабство без плати. Відповідно до патріархального закону про викуп і про особливе становище первістка, Єгова через Мойсея та Аарона сказав фараону: «Ізраїль — мій син, мій первісток. І я кажу тобі: “Відпусти мого сина, щоб він міг служити мені. А якщо не відпустиш, я вб’ю твого сина, твого первістка”» (Вх 4:22, 23). За звільнення ізраїльтян не потрібно було платити жодного викупу, і Єгипет його не отримав. Коли вони йшли від своїх поневолювачів, Єгова «допоміг своєму народу знайти ласку в очах єгиптян, і ті дали їм все, що вони просили. Так ізраїльтяни забрали з собою багатство єгиптян» (Вх 3:21; 12:36). Вони прийшли в Єгипет зі згоди фараона — не як військовополонені, а як вільний народ. Їхнє рабство було несправедливим, тому Єгова зробив так, що єгиптяни заплатили за їхню працю.
Якщо хтось порушував закон, відповідальність лягала на цілу родину, а особливо на патріарха, оскільки він був її головою та представником. Він відповідав за проступки своїх домашніх і мав обов’язок карати винних (Бт 31:30—32).
Одруження і право первородства. Батьки мали право влаштовувати шлюб своїх синів і дочок (Бт 24:1—4). За наречену зазвичай платили викуп (Бт 34:11, 12). Серед служителів Єгови шлюб з ідолопоклонником був виявом непокори і негативно впливав на всю родину (Бт 26:34, 35; 27:46; 28:1, 6—9).
Право первородства успадковував первісток. Зокрема, він отримував подвійну частку майна. Але батько, голова сім’ї, міг передати це право іншому синові (Бт 48:22; 1Хр 5:1). Після смерті батька патріархом зазвичай ставав його найстарший син. Одружившись, сини могли відділитися від батька і самі стати головами своїх сімей.
Норми моралі. Статева розпуста вважалась огидною, і за неї карали, особливо якщо людина була зарученою або одруженою (у такому разі це був перелюб) (Бт 38:24—26; 34:7). Якщо чоловік помирав, не маючи сина, то укладали левіратний шлюб. Його брат був зобов’язаний одружитися з вдовою, і їхній первісток успадковував ім’я та майно померлого (Пв 25:5, 6; Бт 38:6—26).
Майно. Схоже, люди не мали власного майна, хіба що кілька особистих речей; усі стада, предмети домашнього вжитку та інше вважалося власністю цілої родини (Бт 31:14—16).
Беручи до уваги історичні докази, декотрі вчені вважають, що під час продажу земельної ділянки покупцю показували ділянку з місця, з якого він міг добре її бачити, і чітко окреслювали її межі. Покупець юридично підтверджував угоду, коли казав: «Я бачу». Перш ніж пообіцяти Аврааму ханаанський край, Бог попросив його подивитися на північ, південь, схід і захід. Зі слів Єгови видно, що Обіцяний край мало отримати потомство Авраама, причому значно пізніше. Можливо, саме тому Авраам не сказав: «Я бачу» (Бт 13:14, 15). Мойсею як офіційному представнику Ізраїля було сказано подивитись на край. Якщо вищезгаданий погляд вчених правильний, то це означало, що край законно передається у власність ізраїльтянам; вони мали заволодіти ним під керівництвом Ісуса Навина (Пв 3:27, 28; 34:4; див. також Мт 4:8, де Сатана пропонує Ісусові владу). Коли людина проходила ділянку землі вздовж та впоперек або входила на неї, її дії, очевидно, мали подібну юридичну силу (Бт 13:17; 28:13). Були знайдені стародавні документи, з яких видно, що кожного разу, коли продавали певну ділянку, вказували, скільки дерев на ній росте. (Пор. Бт 23:17, 18.)
Відповідальність за когось або щось. Про відповідальність того, кому щось довірили, скажімо тварин, найбільше пояснюється в біблійному законі, записаному у Вихід 22:10—13. У цьому законі, який, без сумніву, ґрунтувався на давнішому патріархальному законі (Бт 31:39), зазначалося, що «якщо хтось дасть ближньому на деякий час... домашню тварину і вона помре, покалічиться або ж її відберуть, але цього ніхто не бачив», тоді «людина не мусить нічого відшкодовувати. Але якщо тварину в цієї людини вкрадуть, то вона повинна відшкодувати за неї господареві. Якщо ж тварину розірве дикий звір, то як доказ треба показати розшматовану тварину; за неї нічого відшкодовувати не потрібно». (Пор. Бт 30:31.)
Коли пастух казав, що пильнуватиме чиюсь отару, то офіційно брав на себе відповідальність за неї. Він обіцяв власнику, що його тварини будуть ситі і їх ніхто не вкраде, інакше він мав відшкодувати збитки. Однак закон звільняв пастуха від відповідальності, якщо виникала ситуація, в якій він нічого не міг зробити, наприклад у разі нападу диких звірів. Але тоді пастух мусив надати власнику докази своєї невинності, як-от показати йому труп роздертої тварини. Розглянувши докази, власник мав визнати, що пастух не винуватий.
Цей самий принцип стосувався будь-якого майна, довіреного комусь, а також відповідальності за якусь людину, навіть члена сім’ї. Скажімо, найстарший брат вважався законним опікуном молодших братів і сестер. Це пояснює, чому Рувим, найстарший син Якова, так стривожився, почувши, що брати задумали вбити Йосипа (Бт 37:18—30). «Він сказав: “Не вбиваймо його! — і додав: — Не проливайте крові... Не заподіюйте йому шкоди”. Він хотів врятувати його і повернути батькові». А коли Рувим побачив, що Йосипа немає, то з розпачу «роздер свій одяг» і вигукнув: «Хлопець зник! Що мені тепер робити?» Він знав, що відповідатиме за зникнення Йосипа. Щоб уникнути відповідальності, брати підступно сфабрикували докази того, що Йосипа роздер звір. Вони змочили його одяг кров’ю козла і принесли своєму батькові Якову, який на правах патріарха виступав також у ролі судді. Побачивши закривавлений одяг, Яків вирішив, що Йосипа роздер звір, і не став обвинувачувати Рувима (Бт 37:31—33).
Рабство. Людина могла бути рабом, якщо її продали в рабство або вона народилася в сім’ї рабів (Бт 17:12, 27). У патріархальних родинах деякі раби займали почесне становище, як було у випадку Авраамового слуги Еліезера (Бт 15:2; 24:1—4).
Божий закон, даний Ізраїлю через Мойсея. У 1513 р. до н. е. в пустелі Сінай Єгова через посередника, Мойсея, дав Ізраїлю Закон. Це відбулося біля гори Хорив і супроводжувалося грізними виявами Божої сили (Вх 19:16—19; 20:18—21; Єв 12:18—21, 25, 26). Укладену угоду було затверджено кров’ю биків і козлів. Народ приніс мирні жертви і після того, як Мойсей зачитав перед ним книгу угоди, погодився дотримуватися всього, що наказав Єгова. До Закону, даного через Мойсея, увійшло багато законів з часів патріархів (Вх 24:3—8; Єв 9:15—21; див. УГОДА).
Законом часто називали перші п’ять біблійних книг (від Буття до Повторення Закону). Іноді під цим словом мали на увазі натхнені Єврейські Писання загалом. Але здебільшого євреї ділили Єврейські Писання на три частини: «Закон Мойсея», «Пророки» і «Псалми» (Лк 24:44). Ізраїльтяни були зобов’язані виконувати всі накази, які Бог передавав через пророків.
Закон наголошував на тому, що Єгова є Всевладним Правителем, а також Царем в особливому значенні цього слова. Оскільки він був і Богом, і Царем ізраїльтян, порушення Закону вважалося не лише релігійним, але й державним злочином, образою Глави держави, тобто самого Царя Єгови. Про Давида, Соломона і їхніх наступників, які правили в Юді, сказано, що вони сиділи на «троні Єгови» (1Хр 29:23). Ізраїльські царі і правителі мали дотримуватися Закону, і коли вони зловживали владою, то ставали законопорушниками і відповідали за це перед Богом (1См 15:22, 23). Священство і царська влада чітко розмежовувались, завдяки чому влада не зосереджувалась у руках однієї людини і народ був захищений від тиранії. Також це нагадувало ізраїльтянам, що їхнім Богом і справжнім Царем був Єгова. Стосунки кожного ізраїльтянина з людьми та Богом регулювалися Законом, і кожен міг наближатися до Бога з допомогою священиків.
Завдяки Закону ізраїльтяни могли стати «царством священиків і народом святим» (Вх 19:5, 6). Закон вимагав від них цілковитої відданості Єгові, забороняв будь-які зв’язки з іншими релігіями, зобов’язував дотримуватися церемоніальної чистоти і визначав, що можна їсти, а що ні. Це створювало своєрідну «стіну», яка повністю відділяла їх від інших народів (Еф 2:14). Для єврея було майже неможливо ввійти в намет чи дім язичника або їсти з ним і залишитися церемоніально чистим. У часи земного служіння Ісуса євреї вважали, що стануть нечистими, просто увійшовши в дім язичника (Ів 18:28; Дії 10:28). Закон захищав святість життя та честь і гідність сім’ї, подружжя і кожної окремої людини. Також завдяки релігійній відокремленості, якої вимагала Закон-угода, ізраїльтяни мали ліпше здоров’я і були захищені від хвороб, поширених серед довколишніх народів. Послух законам, які стосувалися моралі, гігієни і харчування, безперечно, йшов на добро всьому народу.
Однак справжня мета Закону, як сказав апостол Павло, полягала в тому, щоб «виявляти переступи до приходу потомства». Закон був «опікуном, який вів до Христа» і вказував на нього («Христос — кінець Закону»). Він виявляв, що всі люди, в тому числі євреї, грішні і що життя неможливо здобути «на підставі вчинків, яких вимагає закон» (Гл 3:19—24; Рм 3:20; 10:4). Він був «духовний», тобто даний Богом, і «святий» (Рм 7:12, 14). В Ефесян 2:15 про Закон сказано, що він «складався із заповідей і постанов». Він був еталоном досконалості, і кожен, хто міг би повністю виконати його, вважався б досконалим, гідним життя (Лв 18:5; Гл 3:12). Оскільки недосконалі люди не могли дотримуватися Закону, він показував, що усі «згрішили й не можуть віддзеркалювати Божу славу» (Рм 3:23). Бездоганно дотримувався Закону лише Ісус Христос (Ів 8:46; Єв 7:26).
Закон також служив «тінню прийдешніх благ», і все, пов’язане з ним, було «земним відображенням небесного». Тому Ісус та апостоли часто посилалися на нього, коли говорили про небесне чи пояснювали християнські вчення та правила поведінки. Тож християнам дуже важливо досліджувати Закон (Єв 10:1; 9:23).
Ісус сказав, що цілий Закон тримається на двох заповідях: любити Бога і любити свого ближнього (Мт 22:35—40). Цікаво, що в книзі Повторення Закону (де наводиться Закон дещо змінений з огляду на нові обставини, в яких опинилися ізраїльтяни після поселення в Обіцяному краю) єврейський відповідник слів «любов», «любити» і т. д. вживається понад 20 разів.
Десять заповідей, або «Десять слів» (Вх 34:28, прим.), становили основу Закону, однак він містив ще коло 600 інших заповідей, що були для ізраїльтян однаково важливими й обов’язковими (Як 2:10). Перші чотири з Десяти заповідей визначали стосунки людини з Богом; п’ята — з Богом і батьками; а останні п’ять — з ближніми. П’ять останніх заповідей, як видно, наводяться у низхідному порядку, відповідно до величини шкоди, завданої ближньому: вбивство, перелюб, крадіжка, неправдиве свідчення і жадібність, або егоїстичні прагнення. Десята заповідь робила Закон унікальним у порівнянні з законами всіх інших народів, оскільки вона засуджувала жадібність, а за дотриманням цієї заповіді міг простежити лише Бог. По суті, саме жадібність була причиною порушення всіх інших заповідей (Вх 20:2—17; Пв 5:6—21; пор. Еф 5:5; Кл 3:5; Як 1:14, 15; 1Ів 2:15—17).
Закон містив багато принципів і вказівок. Судді мали певну свободу, коли розглядали справу: вони встановлювали мотиви правопорушника та з’ясовували, який у нього умонастрій і за яких обставин було вчинено злочин. Найвищу міру покарання отримував той, хто порушував Закон навмисно і при цьому поводився зухвало та не каявся (Чс 15:30, 31). В інших випадках правопорушник міг отримати легше покарання. Наприклад, вбивцю обов’язково карали смертю, але до того, хто вбив когось ненавмисно, могли виявити милосердя (Чс 35:15, 16). Власника бика, який був битливий і вбив людину, мали покарати смертю або ж судді могли зобов’язати його заплатити викуп (Вх 21:29—32). З Вихід 22:7 і Левіт 6:1—7 видно, що покарання за крадіжку могло бути різним. Очевидно, воно залежало від того, чи злодій добровільно зізнавався у своєму злочині, чи, може, був затятим правопорушником.
Закон сумління. За словами Біблії, цей закон написаний у серцях людей. Ті, хто не перебуває під законом, який походить безпосередньо від Бога (таким був, наприклад, Мойсеїв закон), «є законом самі для себе», оскільки вони мають сумління і «їхні думки звинувачують їх або ж виправдовують» (Рм 2:14, 15). Багато справедливих законів у язичницьких суспільствах продиктовані голосом сумління, яким Бог наділив прабатька всього людства, Адама, і яке успадкував Ной та всі його нащадки. (Див. СУМЛІННЯ.)
У 1 Коринфян 8:7 апостол Павло каже, що через брак точного біблійного знання християнин може мати слабке сумління. Сумління буває або добрим, або поганим дороговказом, залежно від знань і досвіду людини (1Тм 1:5; Єв 5:14). Якщо чиєсь сумління опоганене, воно може ввести в оману (Тит 1:15). А в тих, хто постійно йде проти свого сумління, воно стає нечутливим, немов шрам на шкірі, і тому його небезпечно слухати (1Тм 4:1, 2).
«Закон Христа». Павло написав: «Не переставайте носити тягарі одне одного, і так будете виконувати закон Христа» (Гл 6:2). У 33 р. н. е. Закон-угоду було скасовано («оскільки змінюється священство, потрібно, щоб змінився й Закон»; Єв 7:12), тож християни перебувають «під законом Христа» (1Кр 9:21). Його названо «досконалим законом, що несе свободу», «законом вільного народу» і «законом віри» (Як 1:25; 2:12; Рм 3:27). Появу цього нового закону Бог передрік через пророка Єремію, коли сказав, що укладе нову угоду і напише свій закон на серцях свого народу (Єр 31:31—34; Єв 8:6—13).
Посередником Закон-угоди був Мойсей, а посередником нової угоди є Ісус Христос. Мойсей створив писаний звід законів, тимчасом як Ісус не записав жодного закону. Він навчав свого закону усно і вкладав його в розуми та серця своїх учнів. Його учні теж не створили для християн зводу законів, поділеного на статті та параграфи. Все ж Грецькі Писання містять багато законів, наказів і постанов, яких християни зобов’язані дотримуватися (Об 14:12; 1Ів 5:2, 3; 4:21; 3:22—24; 2Ів 4—6; Ів 13:34, 35; 14:15; 15:14).
Ісус наказав своїм учням проповідувати добру новину про Царство. Про це написано в Матвія 10:1—42; Луки 9:1—6; 10:1—12. Пізніше, згідно з Матвія 28:18—20, Ісус дав своїм послідовникам новий наказ: йти не тільки до євреїв, а до всіх народів і робити людей учнями, хрестячи їх новим хрещенням «в ім’я Батька, і Сина, і святого духу» та навчаючи їх дотримуватися всього, що він їм наказав. Маючи владу від Бога, Ісус навчав і давав накази, поки був на землі (Дії 1:1, 2), а також після свого вознесіння (Дії 9:5, 6; Об 1:1—3). Уся книга Об’явлення повна пророцтв, наказів, настанов та вказівок для християнського збору.
«Закон Христа» охоплює всі галузі християнського життя і служіння. З допомогою Божого духу християни спроможні дотримуватися цього закону, тому він їх не засуджує, а виправдовує. Це «закон духу, завдяки якому можна жити в єдності з Христом Ісусом» (Рм 8:2, 4).
«Божий закон». Апостол Павло пише, що християнин веде внутрішню боротьбу, бо на нього впливають два закони — «Божий закон», або «закон духу, завдяки якому можна жити», і «закон гріха», також названий «законом гріха і смерті». Як зазначив Павло, грішна плоть перебуває в полоні «закону гріха». «Зосередженість на плотському означає смерть», але Бог послав «свого Сина в подобі грішної плоті, щоб покінчити з гріхом, і [засудив] гріх у плоті». Завдяки Божому духу християнин може перемогти в цій боротьбі та отримати життя, якщо виявляє віру в Христа, умертвляє свої пороки і керується духом (Рм 7:21—8:13).
Закон гріха і смерті. Апостол Павло каже, що через гріх нашого прабатька Адама «смерть царювала» від часів Адама до часів Мойсея (коли був даний Закон) і що Закон виявляв переступи та робив людей відповідальними за свої гріхи (Рм 5:12—14; Гл 3:19). Закон гріха діє в недосконалому тілі й панує над ним, схиляючи до порушення Божого закону (Рм 7:23; Бт 8:21). Гріх спричиняє смерть (Рм 6:23; 1Кр 15:56). Закон Мойсея не міг перемогти царювання гріха і смерті, але завдяки Божій незаслуженій доброті, виявленій через Ісуса Христа, прийшла свобода та перемога (Рм 5:20, 21; 6:14; 7:8, 9, 24, 25).
«Закон віри». «Закон віри» протиставляється «закону учинків». Людина не може стати праведною на підставі власних учинків або вчинків, яких вимагав Закон Мойсея. Праведність не можна заробити, вона досягається завдяки вірі в Ісуса Христа (Рм 3:27, 28; 4:4, 5; 9:30—32). Однак Яків зазначив, що така віра має спонукувати людину до відповідних учинків (Як 2:17—26).
Закон чоловіка. Одружена жінка підпорядковується «закону свого чоловіка» (Рм 7:2; 1Кр 7:39). Цей принцип діє в усій організації Єгови. Він існує з давніх часів як серед Божих служителів, так і серед багатьох інших народів. Бог є чоловіком «вишнього Єрусалима», представленого в образі жінки (Гл 4:26, 31; Об 12:1, 4—6, 13—17). Стосунки між Єговою та єврейським народом теж були подібні до стосунків між чоловіком і дружиною (Іс 54:5, 6; Єр 31:32).
За патріархальним законом, чоловік був беззаперечним головою сім’ї, і дружина мала слухатися його. Вона могла висловлювати свої пропозиції, але останнє слово залишалося за чоловіком (Бт 21:8—14). Сарра називала Авраама «паном» (Бт 18:12; 1Пт 3:5, 6). На знак свого підкорення чоловікові жінка покривала голову (Бт 24:65; 1Кр 11:5).
Закон, даний ізраїльтянам, теж зобов’язував жінку коритися чоловікові. Він міг схвалити або скасувати її обітницю (Чс 30:6—16). Жінка не отримувала спадку після смерті свого чоловіка, і якщо близький родич померлого викупляв його власність, то мав також взяти її за дружину (Рт 4:5, 9—11). Крім того, лише в чоловіка було право на розлучення (Пв 24:1—4).
У християнському зборі жінка зобов’язана визнавати становище чоловіка і не зазіхати на нього. Апостол Павло написав, що одружена жінка зв’язана законом свого чоловіка, поки він живий, але також зазначив, що після його смерті вона стає вільною і, якщо вийде заміж удруге, не вважатиметься перелюбницею (Рм 7:2, 3; 1Кр 7:39).
«Царський закон». Так само як цар займає особливе становище серед людей, «царський закон» посідає важливе і почесне місце серед законів, якими регулюються людські відносини (Як 2:8). Суттю Закон-угоди була любов; царський закон «Люби свого ближнього, як самого себе» був другою заповіддю, на якій трималися Закон і Пророки (Мт 22:37—40). Християни не підлягають Закон-угоді; відповідно до нової угоди вони підкоряються закону Царя Єгови і його Сина, Царя Ісуса Христа.
|
