Релігійна свобода. Благословення чи прокляття?
Ідея про релігійну свободу народилася в загальновизнаному християнстві у великих муках. Це була боротьба проти догматизму, упередження і нетерпимості. Вона коштувала життя незліченним тисячам людей, які загинули в кровопролитних релігійних конфліктах. Чого ж можна навчитися з цієї болісної історії?
«ПЕРЕСЛІДУВАННЯ завжди були невід’ємним елементом історії християнства»,— пише Робін Лейн Фокс у книжці «Язичники і християни» (англ.). Перших християн називали сектою і вважали загрозою для громадського порядку (Дії 16:20, 21; 24:5, 14; 28:22). Внаслідок цього чимало з них були замордовані дикими звірами на римських аренах. Через таке жорстоке переслідування дехто, як, наприклад, богослов Тертулліан (дивіться, будь ласка, ілюстрацію на сторінці 8), став виступати за релігійну свободу. Він написав у 212 році н. е.: «Це основне право людини, привілей особи, щоб кожен поклонявся згідно з власними переконаннями».
У 313 році н. е., за часу правління Константина, коли вийшов Міланський едикт, що гарантував свободу релігії як християнам, так і язичникам, переслідування християн у римському світі було припинено. Узаконення «християнства» в Римській імперії змінило хід подій. Але коло 340 року н. е. один письменник, який нібито сповідував християнство, став закликати до переслідування язичників. Зрештою 392 року н. е. імператор Феодосій I, видавши Константинопольський едикт, заборонив на території імперії язичництво й релігійна свобода померла передчасною смертю. Коли римське «християнство» стало державною релігією, церква і держава розпочали переслідування, яке тривало століттями й досягло свого апогею у кривавих хрестових походах XI — XIII століть та жорстокій інквізиції, що почалась у XII столітті. Тих, хто насмілювався ставити під сумнів встановлені церквою вірування, її виключне право пояснювати догми, таврували як єретиків і в атмосфері тогочасного «полювання на відьом» піддавали гонінням. Що ж було причиною таких дивних дій?
Релігійну нетерпимість виправдовували тим, що релігійна єдність створює найміцніший фундамент для держави, а релігійні розбіжності лише загрожують громадському порядку. «Держава ніколи не може бути в безпеці, якщо вона допускає дві релігії»,— твердив 1602 року в Англії один із міністрів королеви Єлизавети. Насправді ж було набагато легше заборонити релігійних інакодумців, ніж з’ясувати, чи вони дійсно загрожують державі або прийнятій нею релігії. У «Католицькій енциклопедії» зазначається: «Ані світські, ані церковні влади не робили жоднісінької різниці між небезпечними й нешкідливими єретиками». Все ж невдовзі мала наступити зміна.
Болісне народження терпимості
Каталізатором змін у Європі послужило заворушення, викликане протестантизмом — сектантським рухом, який не хотів здаватися. Протестантська Реформація з вражаючою швидкістю розколола Європу на основі релігійних поглядів і принесла з собою ідею про свободу совісті. Славнозвісний реформатор Мартін Лютер, наприклад, так пояснював у 1521 році свої погляди: «Моє сумління підневільне Слову Божому». Через цей розкол також розгорілася Тридцятилітня війна (1618—1648 роки) — ряд жорстоких релігійних воєн, які спустошили Європу.
Проте в розпалі війни багатьом стало зрозуміло, що кровопролиття не веде до ліпшого. Тому було видано ряд едиктів, як-от Нантський едикт у Франції (1598 рік), котрими безуспішно намагалися встановити мир у пошматованій війною Європі. Саме внаслідок цих едиктів поступово зародилась ідея сучасної терпимості. Спочатку слово «терпимість» мало негативний підтекст. «Якщо за певних обставин нам довелося б ставитись терпимо до сект... це було б, безсумнівно, злом — так, великим злом, але не настільки страшним, як війна»,— написав 1530 року відомий гуманіст Еразм Роттердамський. Через цей негативний зміст дехто, подібно як у 1561 році француз Поль де Фуа, вважав за ліпше говорити не про «терпимість», а про «релігійну свободу».
Але з часом до терпимості почали ставитися не як до меншого з двох зол, а як до захисниці свобод. Її уже не вважали поступкою слабкості, але певним гарантом. Коли наявність різних переконань і право думати по-своєму стали розглядати як основу нового суспільства, фанатизм був змушений відступити.
Під кінець XVIII століття терпимість уже пов’язували зі свободою та рівністю. Це було виражено у формі законів і декларацій, таких, як відома Декларація прав людини і громадянина, створена 1789 року у Франції, та Декларація прав людини, проголошена 1791 року в Сполучених Штатах Америки. Починаючи з XIX століття ці документи стали впливати на ліберальне мислення, і відтоді терпимість, а отже й свобода більше не вважалися прокляттям, але благословенням.
Відносна свобода
Хоч би якою дорогоцінною була свобода, вона завжди відносна. В ім’я більшої свободи для всіх держава видає закони, які обмежують певні особисті свободи. Нижче подаються декотрі пов’язані зі свободою спірні питання, що обговорюються тепер у багатьох європейських країнах: у якій мірі на особисте життя повинне впливати державне законодавство? Наскільки воно успішне? Як воно позначається на свободі?
Дискусіям про громадські й особисті свободи великого значення надають засоби масової інформації. Проти деяких релігійних груп, часто без жодних вагомих підстав, висуваються серйозні звинувачення, такі, як задурманення голів, матеріальна нажива, зловживання дітьми й безліч інших. Завдяки пресі широкого розголосу набувають газетні історії, пов’язані з релігійними меншинами. Зневажливі ярлики, як, наприклад, «культ» або «секта», тепер вживаються на кожному кроці. Під тиском громадської думки уряди навіть створили списки так званих небезпечних культів.
Франція — це країна, яка пишається своєю традицією терпимості та відокремленням релігії від держави. Вона гордо проголошує себе краєм «свободи, рівності й братства». Однак, згідно з книжкою «Свобода релігії та вірування: повідомлення з усього світу», в цій країні радиться проводити «в школі освітню кампанію, щоб заохотити дітей протистояти новим релігійним рухам». Проте багато людей думає, що такі дії ставлять під загрозу релігійну свободу. Як?
Що загрожує релігійній свободі
Справжня релігійна свобода існує лише тоді, коли держава однаково ставиться до всіх релігійних груп, котрі поважають закон і підкоряються йому. Якщо ж держава безпідставно вирішує, котру з релігійних груп не слід вважати релігією, і таким чином позбавляє її пільг, які уряд надає релігіям, справа вже стоїть по-іншому. «Священна ідея релігійної свободи здається обманливою, коли держава наважується підходити до релігій так, ніби справа стосується видачі посвідчень водіям»,— зазначалося 1997 року в журналі «Тайм». Один французький апеляційний суд заявив недавно, що такі дії «ведуть, свідомо чи несвідомо, до тоталітаризму».
Основні свободи також перебувають під загрозою, коли засоби масової інформації діють в інтересах лише однієї групи. На жаль, таке дедалі частіше стається в багатьох країнах. Наприклад, намагаючись визначити, що є правильним з релігійного погляду, антисектантські організації виступають обвинувачами, суддями та присяжними, а тоді намагаються через мас-медіа нав’язати свої упереджені погляди громадськості. Однак, як зазначила французька газета «Монд», чинячи це, ті організації деколи виявляють «таке ж сектантство, проти якого вони нібито борються, чим ризикують створити атмосферу «полювання на відьом». У цій газеті запитувалося: «Чи ж таврування громадськістю релігійних меншин не... ставить під загрозу основні свободи?» Мартін Кріле, якого цитувалося в «Журналі з релігійної психології» («Zeitschrift für Religionspsychologie»), зазначив: «Полювання за сектами дає більше підстав для занепокоєння, ніж сама кількість сект. Просто кажучи: громадянам, які не порушують закону, потрібно дати спокій. Релігія та ідеологія повинні бути й залишатися вільними також і в Німеччині». Розгляньмо один приклад.
«Найлояльніших громадян» затавровано як «небезпечних»
Яку релігійну групу було названо католицькими провідниками в популярній іспанській газеті «А Бе Се» «найнебезпечнішою сектою»? Ви, можливо, здивуєтесь, але в «А Бе Се» говорилось про Свідків Єгови. Чи висунуті проти них звинувачення ґрунтуються на неупереджених, об’єктивних відомостях? Подивімось, що говорять інші джерела:
«Свідки навчають людей чесно платити податки, не брати участі у війні або підготовці до війни, не красти і взагалі вести такий спосіб життя, який, коли б його перейняли також інші люди, поліпшив би рівень життя у суспільстві» (Сержіо Альбесано, «Таленто», листопад/грудень 1996 року).
«Всупереч інсинуаціям, які інколи поширюються, я не вважаю, що [Свідки Єгови] становлять і найменшу небезпеку державним установам. Вони миролюбні, сумлінні й ввічливі громадяни у своїх стосунках з органами влади» (депутат бельгійського парламенту).
«Свідки Єгови вважаються найчеснішими людьми Федеративної Республіки» (німецька газета «Зіндельфінґер Цайтунґ»).
«[Свідків Єгови] можна вважати зразковими громадянами. Вони старанно сплачують податки, піклуються про хворих і борються з неписьменністю» (американська газета «Сан-Франциско ікземінер»).
«Свідки Єгови мають більше успіху в підтримуванні міцних подружніх уз, ніж члени інших віросповідань» (журнал «Американський етнолог»).
«Свідки Єгови належать до найчесніших і найстаранніших громадян африканських країн» (д-р Браєн Уїлсон, Оксфордський університет).
«Члени цієї віри протягом десятиріч через конституційні судові процеси значно допомагали поширенню свободи совісті» (Нат Хентофф, «Свобода слова для мене, але не для тебе», англ.).
«Вони зробили вагомий внесок у справу збереження деяких найцінніших засад нашої демократії» (Професор Ч. С. Брейден, «Вони також вірять», англ.).
Як свідчать вищезгадані цитати, Свідків Єгови по всьому світі вважають зразковими громадянами. Крім того, також відомо, що вони займаються освітньою роботою, безплатно навчаючи Біблії, і пропагують сімейні цінності. Їхні уроки письменності стали в пригоді сотням мільйонів людей, а гуманітарна діяльність протягом десятиліть допомогла тисячам, особливо в Африці.
Важливість об’єктивності
У наші дні існує багато людей, які полюють за наївними жертвами. Тому конче потрібно бути пильними, коли справа стосується релігії. Але якщо декотрі журналісти, замість порозмовляти з об’єктивними й обізнаними людьми, довіряють інформації, одержаній від церков, що хвилюються через зменшення кількості їхніх членів, або ж від антисектантських організацій, наміри котрих досить сумнівні, то наскільки вірогідні їхні повідомлення і чи сприяють вони релігійній свободі? Газета, яка назвала Свідків «найнебезпечнішою сектою», визнає, наприклад, що ця думка належить «експертам [католицької] церкви». Крім того, в одному французькому журналі зауважувалося, що більшість статей про групи, які вважаються сектами, походять від антисектантських організацій. Чи думаєте ви, що це найліпший спосіб отримати об’єктивну й неупереджену інформацію?
Згідно з міжнародними судами й організаціями, які турбуються про дотримання основних прав людини, як-от ООН, робиться «настільки надумана різниця між релігією та сектою, що з нею просто неможливо погодитися». Чому ж тоді дехто настоює на використанні принизливого слова «секта»? Це ще один доказ того, що релігійній свободі загрожує небезпека. Як же можна захистити цю важливу свободу?
[Рамка/Ілюстрації на сторінці 8]
Захисники релігійної свободи
Палкі благання про релігійну свободу народилися у кровопролитних релігійних конфліктах, які точилися в Європі у XVI столітті. Ці прохання усе ще доречні в питанні релігійної свободи.
Себастьян Шатейон (1515—1563 роки): «Хто такий єретик? Я не знаходжу іншої відповіді, окрім тієї, що ми вважаємо єретиками всіх, хто не погоджується з нашими поглядами. ...Якщо у цьому місті або краї вас вважають справжнім віруючим, то в іншому на вас дивитимуться як на єретика». Шатейон, будучи відомим перекладачем французької Біблії й активним захисником терпимості, торкнувся одного з найважливіших пунктів в обговоренні питання про релігійну свободу: хто визначає, кого слід вважати єретиком?
Дірк Волкертсон Коунгерт (1522—1590 роки): «Ми читаємо, що в минулому... навіть сам Ісус в Єрусалимі, а потім багато мучеників у Європі... непокоїли [суспільство] своїми словами правди... Значення слова «непокоїли» потрібно визначити точно й чітко». Коунгерт доводив, що релігійні відмінності не слід прирівнювати до непокоєння, або порушення, громадського порядку. Він запитав: чи ті, хто сумлінно підкоряється закону й поважає його, дійсно загрожують громадському порядку?
П’єр де Беллуа (1540—1611 роки): це «невігластво вважати, що відмінності в релігії несуть зі собою й живлять заколоти в державі». Беллуа, французький правник, який писав у час релігійних війн (1562—1598 роки), переконував, що спокій у державі не залежить від релігійної одностайності, за винятком тих випадків, коли уряд зазнає тиску з боку релігій.
Томас Гелвіс (прибл. 1550—1616 роки): «Якщо його [короля] люди слухняно й вірно дотримуються усіх людських законів, йому не слід вимагати від них нічого більшого». Гелвіс, один із засновників англійських баптистів, писав на користь відділення церкви від релігії, заохочуючи короля дати релігійну свободу усім церквам та сектам і задовольнятися світською владою над людьми й маєтками. Твори Гелвіса наголошують на актуальному питанні: до якої міри держава повинна контролювати духовні справи?
Невідомий письменник (1564 рік): «Для того щоб впровадити принцип свободи совісті, недостатньо лише дозволити людині не сповідувати релігії, яка їй не подобається; окрім того, людині слід дозволити вільно сповідувати релігію, котра їй подобається».
[Ілюстрації]
Тертулліан.
Шатейон.
Де Беллуа.
[Відомості про джерело]
Усі ілюстрації: © Cliché Bibliothèque Nationale de France, Paris
|
