Єгова ніколи не покидав нас’
РОЗПОВІВ НАШО ДОРІ
Мбрештан — це маленьке гірське село на півдні Албанії, неподалік від Греції. Я народився там у 1907 році. У п’ятирічному віці я почав ходити до грецької школи, але моє навчання було перерване, коли італійські війська вторглися в Албанію під час першої світової війни. Після війни я продовжував своє навчання, але вже албанською мовою.
ХОЧ мої батьки були не дуже релігійними людьми, вони дотримувалися традицій Албанської православної церкви. Один з моїх дядьків був священиком у Мбрештані, тому я працював у церкві й спостерігав за її внутрішнім життям. Ритуали здавалися такими беззмістовними, і мене дуже турбувало лицемірство.
Згідно з місцевими звичаями, мої батьки підшукали мені молоду наречену. Арґіро була із сусіднього села Ґрабова, і ми одружилися 1928 року, коли їй сповнилося 18 років.
Навчання біблійної правди
Десь у цей час я, спілкуючись зі своїм двоюрідним братом, який приїхав до нас зі Сполучених Штатів Америки, сильно нарікав на православну церкву. «В Америці біля мого дому,— сказав він,— збирається група людей, які не ходять до церкви, але вивчають Біблію». Думка про вивчення Біблії без відвідування церкви приваблювала мене. Тому я попросив його прислати мені якусь біблійну літературу.
Я зовсім забув про нашу розмову, поки десь через рік не отримав посилку з Мілуокі (Вісконсін). У ній була книжка «Гарфа Божа» албанською мовою і грецьке видання журналу «Вартова башта». Я продивився цю книжку й помітив примітки, які стосувалися правдивої церкви. Це дуже засмутило мене. «Я нічого не хочу мати спільного з церквою»,— подумав я. Саме тому я не прочитав цієї книжки до кінця.
У 1929 році я вступив до війська й був направлений у місто Тірана, столицю Албанії. Там я зустрів Статі Муці, який читав Біблію грецькою мовою. «Чи ви ходите до церкви?» — запитав я. «Ні,— сказав він.— Я залишив церкву. Я належу до Міжнародних Дослідників Біблії». У неділю разом з іншим солдатом я прийшов на зустріч зі Статі. Там я дізнався, що правдива церква — це не якась будова або релігія, але вона складається з помазаних служителів Христа. Тепер я зрозумів, про що йшла мова в «Гарфі Божій».
Нашо Ідрізі та Спіро Врухо повернулися в Албанію зі Сполучених Штатів Америки в середині 20-х років і стали розповсюджувати біблійні істини, яких вони там навчилися. Я почав відвідувати зібрання невеличкої групи Дослідників Біблії у Тірані. Незабаром я зрозумів, що знайшов організацію Єгови. Тому 4 серпня 1930 року я охрестився у ріці, яка була поблизу.
Після цього я повернувся до Мбрештана, щоб працювати шевцем, згідно зі своїм фахом. Але що більш важливе, я теж почав ділитися з іншими людьми біблійними істинами, яких навчився. Я говорив їм: «Ісус Христос не є подібний до ікон у церкві. Він живий!»
Проповідування, незважаючи на опір
Ахмет Бей Зогу, що захопив владу 1925 року, сам зробив себе королем Зогу I у 1928 році й правив до 1939 року. Його міністр з питань прав людини дав дозвіл на нашу християнську діяльність. Проте ми мали проблеми. Вони були зумовлені тим, що Муса Юка, міністр внутрішніх справ, підтримував близькі стосунки з папою римським. Юка наказав визнавати лише три релігії: мусульманську, православну та римо-католицьку. Поліція намагалася конфіскувати наші книжки й припинити наше проповідування, але це їм не вдалося.
У тридцятих роках я часто відвідував Берат — велике місто в Албанії, звідкіль Міхал Свесі керував нашою проповідницькою працею. Ми організовували проповідницькі подорожі по всій країні. Одного разу мене було послано на два тижні в місто Шкодер, де я залишив багато літератури. У 1935 році наша група орендувала автобус, щоб проповідувати у місті Кельцюра. Потім в Албанії була запланована ще довша подорож через міста Перметі, Лесковіку, Ерсека, Корча, Поградець і Ельбасан. Ми закінчили її у Тірані вчасно, щоб святкувати Спомин Христової смерті.
Запас духовної поживи допомагав нам бути духовно міцними, тому ми ніколи не почували себе покинутими. У 1930—1939 роках я регулярно отримував грецьке видання «Вартової башти». Моєю метою було також читати Біблію щонайменше годину кожного дня, що я робив майже 60 років, аж поки не ослаб мій зір. Лише віднедавна ми маємо цілу Біблію албанською мовою, тому я тішуся, що навчився грецької мови ще з дитинства. Інші албанські Свідки перед другою світовою війною також вивчили грецьку мову, щоб прочитати всю Біблію.
У 1938 році Арґіро охрестилася. До 1939 року в нас вже народилося семеро з наших десяти дітей. На жаль, троє з наших перших семи дітей померли, коли ще були маленькими.
Тяжкі випробовування під час другої світової війни
У квітні 1939 року, якраз напередодні другої світової війни, італійські фашистські війська атакували Албанію. Незабаром після цього діяльність Свідків Єгови було заборонено, але наша маленька група, що складалася з близько 50 вісників Царства, продовжувала проповідувати. Десь 15 000 наших книжок і брошурок було конфісковано та знищено під час другої світової війни.
Яні Коміно мав дім, поруч з яким було велике приміщення, де розміщався склад літератури. Коли італійські військові дізналися, що ці книжки були надруковані у Сполучених Штатах Америки, вони розгнівались. «Ви — пропагандисти! Сполучені Штати воюють проти Італії!» — сказали вони. Було арештовано ревних молодих братів Томаї та Васілі Кама, а коли дізналися, що книжки, які вони розповсюджували, прийшли від Коміно, то арештували і його. Незабаром мене викликали до поліції на допит.
— Чи ви знаєте цих чоловіків? — запитали вони.
— Так,— відповів я.
— Чи ви працюєте разом з ними?
— Так,— сказав я.— Ми є Свідками Єгови. Ми не боремося проти урядів. Ми нейтральні.
— Чи ви розповсюджуєте цю літературу?
Коли я відповів ствердно, вони наділи на мене наручники й посадили у в’язницю; це трапилося 6 липня 1940 року. Там я приєднався до п’яти інших Свідків з нашого села, до Йосипа Касі, Ллукана Барко, Яні Коміно і братів Кама. У той час ми зустріли у в’язниці ще інших Свідків — Ґорі Наці, Никодима Шиті та Леонідаса Попе. Нас усіх дев’ятьох втиснули у камеру розміром 1, 8 на 3, 7 метра!
Через декілька днів нас закували разом у кайдани й перевели до міста Перметі. Через три місяці нас перевезли до в’язниці в Тірану й протримали ще вісім місяців без слідства.
Зрештою ми стали перед військовим судом. Брата Шиті й мене засудили на 27 місяців, брата Коміно — на 24 місяці, а інших звільнили після 10 місяців ув’язнення. Нас перевели до в’язниці у Гірокастра, де брат Ґоле Фллоко вірно допомагав нам, аж поки ми не звільнилися 1943 року. Після того ми всією сім’єю оселилися у місті Перметі, де я став наглядачем маленького збору.
Хоч наша діяльність була заборонена, а в сусідніх країнах лютувала друга світова війна, ми продовжували робити все, що було в наших силах, щоб виконати своє доручення проповідувати вістку Царства (Матвія 24:14). У 1944 році загалом 15 Свідків було кинуто у в’язницю. Однак у ці тяжкі часи ми ніколи не відчували, що були покинуті Єговою.
Випробувані у питанні нейтралітету
Хоч війна закінчилась у 1945 році, наші проблеми не зникали і навіть ставали ще більшими. Нас примушували брати участь в обов’язковому голосуванні під час виборів 2 грудня 1946 року. Тих, хто наважувався утримуватися від них, уважали ворогами держави. Дехто з нашого збору в Перметі почав запитувати: «Що нам робити?»
«Якщо ви покладаєтеся на Єгову,— відповідав я,— то вам не слід запитувати мене, що робити. Ви вже знаєте, що народ Єгови зберігає нейтралітет. Його люди не є частиною цього світу» (Івана 17:16).
Настав день виборів, і представники влади прийшли до нас додому. Вони почали спокійно:
— О, випиймо по чашці кави та порозмовляймо. Чи ви знаєте, що сьогодні за день?
— Так, сьогодні проводяться вибори,— відповів я.
— Вам би було краще поспішити, щоб не спізнитися,— сказав один із чиновників.
— Ні, я не збираюся йти. Ми вже віддали свій голос за Єгову,— відповів я.
— Добре, тоді йдіть і проголосуйте за опозицію.
Я пояснив, що Свідки Єгови абсолютно нейтральні. Коли їм стало відомо про наші погляди, то тиск на нас ще збільшився. Нам було наказано припинити проводити свої зібрання, тому ми почали збиратися таємно.
Повернення до нашого рідного села
У 1947 році ми всією родиною повернулися до Мбрештана. Невдовзі одного холодного грудневого дня мене викликали до відділу Сіґурімі (таємної поліції).
— Чи ви знаєте, чому ми вас викликали? — запитав офіцер.
— Думаю, через те, що ви почули звинувачення проти мене,— відповів я.— Але в Біблії говориться, що світ ненавидітиме нас, тому звинувачення не дивують мене (Івана 15:18, 19).
— Не говори мені про Біблію,— відрубав він грубо.— А то я тобі голову відірву.
Офіцер зі своїми людьми вийшли, а мені наказали стояти на дворі, на холоді. Після він покликав мене знов у свій кабінет і наказав перестати проводити зібрання у моєму домі.
— Скільки чоловік живе у вашому селі? — запитав він.
— Сто двадцять,— відповів я.
— Якої вони релігії?
— Албанської православної.
— А ви?
— Я Свідок Єгови.
— Сто двадцять чоловік ідуть в одному напрямку, а ви в іншому?
Тоді він наказав мені палити свічки у церкві. Коли я сказав, що не буду того робити, він почав бити мене палкою. Десь о першій ночі мене зрештою випустили.
Доставку літератури припинено
Після закінчення другої світової війни ми знову почали отримувати поштою «Вартову башту», але згодом журнали більше не доставлялися. Відтак якось пізно ввечері, о десятій годині, мене викликала таємна поліція.
— Прийшов журнал грецькою мовою,— сказали мені,— і ми хотіли б, щоб ви пояснили нам, про що тут йдеться.
— Я не досить добре володію грецькою мовою,— відповів я.— Мій сусід знає її краще. Можливо, він може допомогти вам.
— Ні, ми хочемо, щоб ви пояснили нам— сказав офіцер, витягнувши декілька грецьких номерів «Вартової башти».
— О, то це ж мої журнали!— вигукнув я.— Звичайно, я можу пояснити. Ці журнали приходять з Брукліна (Нью-Йорк). Звідтіль, де розташований центр Свідків Єгови. Я Свідок Єгови. Але, здається, вони помилились адресою. Ці журнали повинні бути адресовані мені, а не вам.
Вони не дали мені журналів, і з того часу й аж до 1991 року, понад 40 років, ми не отримували в Албанії жодної біблійної літератури. Усі ті роки ми продовжували проповідувати, користуючись лише Біблією. В 1949 році було ув’язнено десь 20 Свідків; декого засудили на п’ять років.
Збільшення проблем
У 50-х роках людям наказали носити з собою документи, які свідчили б про те, що вони підтримують військові сили. Але Свідки Єгови відмовилися носити такі документи. Через це ми з братом Коміно провели ще два місяці у в’язниці.
Згодом держава дозволила відправляти культи певним релігіям, і ми відчули деяку свободу. Проте 1967 року всі релігії було заборонено, внаслідок чого Албанія офіційно стала повністю атеїстичною країною. Свідки й далі старалися проводити свої зібрання, але це давалося їм щораз тяжче. Дехто з нас пошив собі піджаки, покроєні таким чином, щоб у спеціальній кишені можна було заховати маленьку Біблію. Потім ми виходили в поле, аби читати її.
У Тірані Свідків застали за читанням Біблії, і трьох з них засудили до п’яти років покарання у віддалених виправно-трудових таборах. Внаслідок цього страждали їхні родини. Тих з нас, хто жив у маленьких, віддалених селах, нікуди не висилали, тому що ми не вважалися особливою загрозою. Але внаслідок нашого нейтралітету наші прізвища було викреслено зі списків осіб, які отримували харчі. З цієї причини жити стало дуже тяжко. Померло ще двоє наших дітей. Проте ми ніколи не відчували себе покинутими Єговою.
Страх був дуже поширений по всій Албанії. За кожною людиною стежили, таємна поліція докладно описувала у своїх звітах про всякого, хто наважувався висловлювати думку, яка відрізнялася від думки правлячої партії. Тому ми ставилися дуже обережно до писання звітів про нашу діяльність. Ми не могли зустрічатися для духовного підбадьорення групами більш як з 2—3 чоловік. Але як і раніше, ми ніколи не припиняли проповідування.
Намагаючись спричинити безладдя серед братів, таємна поліція поширювала плітки про те, що відомий брат у Тірані був шпигуном. Це привело до того, що дехто втратив довіру і до деякої міри було порушено нашу єдність. Через відсутність поточної біблійної літератури та зв’язку з видимою організацією Єгови дехто піддався страху.
На додаток органи влади ще й поширили плітки, що Спіро Врухо, високоповажний християнський старійшина в Албанії, покінчив життя самогубством. «Бачите,— казали вони,— навіть Врухо втратив самоконтроль». Пізніше стало очевидним, що брата Врухо насправді було закатовано.
У 1975 році ми разом з Арґіро та нашим сином залишилися на декілька місяців у Тірані. Під час виборів міські органи влади тиснули на нас, погрожуючи: «Якщо ви не будете голосувати, ми звільнимо з роботи вашого сина».
«Мій син працює на цій роботі вже 25 років,— відповів я.— У вас є детальні звіти про нього та його сім’ю. Я не брав участі у виборах понад 40 років. Ця інформація, як правило, повинна міститися в моїй характеристиці. Якщо це не так, тоді ваші документи не в порядку. А якщо це міститься у ваших документах, тоді ви нелояльні до партії, яка дозволила йому працювати протягом стількох років». Вислухавши це, представники влади сказали, що, коли ми повернемося в Мбрештан, вони більше не порушуватимуть цього питання.
Драматичні зміни
У 1983 році ми переїхали з Мбрештана до міста Лац. Незабаром після цього, 1985 року, помер диктатор. Він правив ще з часу тих перших примусових виборів 1946 року. Трохи пізніше його статую, яка височіла на головній площі Тірани, і статую Сталіна було забрано.
За десятиліття заборони нашої діяльності з багатьма Свідками поводилися дуже брутально, а декого навіть убили. Один чоловік розповідав кільком Свідкам на вулиці: «За часів комуністів усі ми відмовилися від Бога. Тільки Свідки Єгови залишилися вірними йому, незважаючи на випробовування та труднощі».
Коли ми отримали більше свободи, дев’ять чоловік подало звіт про свою працю у християнському служінні за червень 1991 року. У червні 1992 року, через місяць після відміни заборони, у проповідницькій праці брало участь вже 56 вісників. Ще раніше в тому ж році ми були дуже задоволені з того, що 325 осіб відвідало Спомин Христової смерті. З того часу кількість вісників зросла до понад 600, і в цілому 3491 чоловік відвідав Спомин, який відзначався 14 квітня 1995 року! За останні роки я відчув невимовну радість, побачивши так багато молоді у наших зборах.
Арґіро залишається вірною Єгові й мені протягом усіх цих багатьох років. Незважаючи на моє ув’язнення або роз’їзну проповідницьку працю, вона терпеливо піклувалася про наші сімейні потреби без будь-яких нарікань. Один з наших синів разом зі своєю дружиною охрестився 1993 року. Ми були дуже щасливі цим.
Тільки за Боже Царство
Я дуже тішуся, що організація Єгови в Албанії така об’єднана і так духовно процвітає. Я відчуваю себе, наче старий Семен в Єрусалимі, який перед своєю смертю отримав дорогоцінний привілей побачити обіцяного протягом довгого часу Месію (Луки 2:30, 31). Зараз, коли мене запитують про те, якій формі уряду я віддаю перевагу, я кажу: «Я не віддаю переваги ні комуністам, ні капіталістам. Немає значення, хто володіє землею, чи то держава, чи самі люди. Уряди будують дороги, проводять електрику до віддалених сіл і забезпечують деякий порядок. Проте уряд Єгови, його небесне Царство,— єдина розв’язка важких проблем, які виникають в Албанії, а також в інших частинах цього світу».
Те, що роблять Божі служителі у своїй діяльності проповідування про Боже Царство по всій землі, не є працею людей. Це — Божа праця. Ми його служителі. Хоч в Албанії ми маємо багато проблем і довгий час були відрізані від видимої організації Єгови, він ніколи не покидав нас. Його дух завжди був з нами. Він скеровував кожний наш крок. Я бачу це скрізь у своєму житті.
| 