ШЛЮБ
Союз чоловіка і жінки, які живуть як подружжя згідно зі зразком, встановленим Богом. Засновник шлюбу — Єгова; він започаткував і узаконив його в Едемі. Укладення шлюбу дає початок новій сім’ї, новому сімейному колу. Основним його призначенням було збільшення чисельності людського роду. Єгова створив чоловіка й жінку і постановив, що розмножуватися вони можуть лише в рамках шлюбу (Бт 1:27, 28). Як видно з Буття 2:22—24, першу шлюбну церемонію провів сам Єгова.
Шлюб мав бути постійним союзом чоловіка і жінки, який служив би на благо їм обом. Вони мали вести щасливе життя, втішаючись взаємною любов’ю та довірою. Єгова створив жінку як пару для чоловіка, взявши за основу його ребро; так жінка стала його найближчим родичем, його власним тілом (Бт 2:21). Як зазначив Ісус, саме Бог, а не Адам промовив слова: «Тому покине чоловік батька і матір та приліпиться до своєї дружини, і вони стануть одним тілом». Ці слова показують, що з самого початку Бог встановив одношлюбність (Мт 19:4—6; Бт 2:24).
Шлюб був невід’ємною частиною життя євреїв. У Єврейських Писаннях жодного разу не вживається слово «холостяк». Основним призначенням шлюбу було народження дітей, тож не дивно, що родичі Ревеки поблагословили її такими словами: «Стань матір’ю тисяч десятків тисяч» (Бт 24:60), а Рахіль благала Якова: «Дай мені дітей, інакше я помру» (Бт 30:1).
Коли людина одружувалася, це позначалося на її родичах або й на всій патріархальній общині чи племені — шлюб міг вплинути на міцність племені і його добробут. Тому вважалося нормальним і навіть необхідним, щоб вибором дружини та всіма домовленостями, в тому числі фінансовими, займалися батьки або опікуни юнака, хоча іноді в майбутніх наречених питали їхню думку (Бт 24:8) і часто вони вже мали романтичні почуття одне до одного (Бт 29:20; 1См 18:20, 27, 28). Зазвичай укласти шлюб пропонували батьки юнака, але іноді це робив батько дівчини, особливо якщо її сім’я була знатною (ІсН 15:16, 17; 1См 18:20—27).
Очевидно, в той час було прийнято, щоб чоловік шукав дружину серед своїх родичок або одноплемінниць. Саме тому Лаван сказав Якову: «Ліпше я віддам [свою дочку] тобі, ніж комусь іншому» (Бт 29:19). Цього звичаю особливо дотримувалися поклонники Єгови. Наприклад, Авраам не став брати для свого сина Ісака дружину з дочок ханаанського краю, в якому жив. За дружиною для сина він послав слугу до своїх родичів, у край, з якого походив (Бт 24:3, 4). До шлюбу з людиною, яка не поклоняється Єгові, ставилися з осудом, від цього кроку всіляко намагались відрадити. Такий шлюб вважався виявом невірності (Бт 26:34, 35). У Законі перелічувалися сім ханаанських народів, з якими не можна було ріднитися (Пв 7:1—4). Однак воїн міг одружитися на полоненій незайманій дівчині з іншого народу після періоду її очищення, протягом якого вона оплакувала померлих батьків і позбувалася всього, що пов’язувало її з попередньою релігією (Пв 21:10—14).
Викуп за наречену. Перш ніж укласти шлюбну угоду, юнак або його батько мав заплатити батькові дівчини викуп за наречену (Бт 34:11, 12; Вх 22:16; 1См 18:23, 25). Скоріш за все, ця плата вважалася компенсацією батькам дівчини за витрати і зусилля, яких вони доклали, виховуючи доньку, а також за те, що донька більше не буде їм допомагати. Іноді викуп за наречену сплачували, виконуючи певну роботу для її батька (Бт 29:18, 20, 27; 31:15). У Законі також говорилося, що чоловік, який спокусив незаручену дівчину, мав дати за неї викуп (Вх 22:16).
Шлюбна церемонія. Шлюбна церемонія головно полягала в тому, що в домовлений день наречену урочисто вели з батьківського дому до дому її чоловіка; це свідчило про те, що наречену приймали в нову сім’ю (Мт 1:24). Так проходила шлюбна церемонія ще за часу патріархів, до введення Закону. Під час весілля не проводилося жодних релігійних ритуалів, і шлюб не узаконювався священнослужителем. Наречений брав наречену до себе додому або до намету чи дому своїх батьків. Після цього люди визнавали новий шлюб; про нього робилися записи, і він вважався остаточно укладеним (Бт 24:67).
А втім, чоловіка і жінку вважали одруженими вже після того, як обидві сторони домовлялися про весілля і пара заручалася. Хоча доньки Лота все ще жили з ним і слухалися його, чоловіків, з якими вони були заручені, названо «зятями, які мали одружитися з його дочками» (Бт 19:14). Самсон так і не одружився з філістимлянкою, з якою він був заручений, все ж її названо його дружиною (Сд 14:10, 17, 20). Згідно з Законом, якщо заручена дівчина вчинила статеву розпусту, вона і винний чоловік мали бути покарані смертю. Якщо ж її зґвалтували, то померти мав лише ґвалтівник. Однак якщо дівчина не була зарученою, то справу розглядали по-іншому (Пв 22:22—27).
Шлюби реєстрували. В час, коли діяв Закон, велися офіційні записи як про шлюби, так і про народжених у шлюбі дітей. Завдяки цьому зберігся точний родовід Ісуса Христа (Мт 1:1—16; Лк 3:23—38; пор. Лк 2:1—5).
Святкування. Хоча в Ізраїлі не було якихось особливих весільних обрядів, весілля було дуже радісною подією. У цей день наречена, як правило, старанно готувалась у себе вдома. Спочатку вона купалась і намащувалася пахучою олією. (Пор. Рт 3:3; Єз 23:40.) Потім вона одягала (іноді з допомогою дружок) весільний пояс і біле вбрання, яке, якщо дозволяв матеріальний стан, прикрашали багатою вишивкою (Єр 2:32; Об 19:7, 8; Пс 45:13, 14). Вона одягала прикраси і коштовне каміння, якщо вони в неї були (Іс 49:18; 61:10; Об 21:2), а також накидала на себе покривало — легку прозору тканину, яка закривала її від голови до ніг (Іс 3:19, 23). Це пояснює, як Лавану вдалося так легко обманути Якова і чому той не зрозумів, що замість Рахілі йому дали Лію (Бт 29:23, 25). Ревека накинула на голову покривало, коли йшла на зустріч з Ісаком (Бт 24:65). Це було символом того, що наречена підкоряється владі нареченого (1Кр 11:5, 10).
Наречений теж виглядав дуже нарядно, часто він вдягав гарний головний убір (тюрбан) і вінок (Псн 3:11, прим.; Іс 61:10). Ввечері він виходив зі свого дому і разом з друзями йшов до дому батьків своєї нареченої (Мт 9:15). Звідти вся процесія у супроводі музикантів, співаків і нерідко людей, які несли світильники, рушала до дому нареченого або до дому його батька.
Процесія привертала неабияку увагу перехожих. Лунали радісні голоси нареченого та нареченої. До процесії приєднувалися й інші, наприклад дівчата зі світильниками (Єр 7:34; 16:9; Іс 62:5; Мт 25:1). Наречений міг затриматися в себе вдома, а потім у домі батьків нареченої, через що процесія могла вирушити досить пізно і дехто з тих, хто чекав на неї, міг задрімати і заснути, як в Ісусовому прикладі про 10 дівчат. Почувши здалека співи і радісні окрики, дехто кричав: «Дивіться, наречений!» Коли наречений приходив, ті, хто прислуговував на весіллі, вітали його, а запрошені на весільну вечерю входили в дім. Після того як наречений і ті, хто його супроводжував, заходили в дім і двері зачинялися, гостей, які спізнилися, вже не впускали (Мт 25:1—12; 22:1—3; Бт 29:22). Коли хтось відхиляв запрошення на весільний бенкет, це вважалося дуже образливим (Мт 22:8). Іноді гостям давали вбрання (Мт 22:11), і нерідко той, хто запрошував на весільний бенкет, розподіляв місця (Лк 14:8—10).
Друг нареченого. «Друг нареченого» організовував заручини і брав активну участь у приготуваннях до весілля. Він радів, чуючи, як на весіллі наречений спілкується з нареченою, і був задоволений тим, що добре виконав свої обов’язки (Ів 3:29).
Доказ незайманості. Після вечері наречений приводив свою наречену до весільного шатра (Пс 19:5; Йл 2:16). У першу шлюбну ніч на постіль клали тканину чи накидку, яку пізніше зберігали або віддавали батькам нареченої. Поплямлена кров’ю тканина була доказом її незайманості і служила захистом, якщо згодом її звинувачували в тому, що до одруження вона мала статеві стосунки чи займалася проституцією. За відсутності такого доказу її могли каменувати за те, що, виходячи заміж, вона вдала із себе незайману дівчину і зганьбила дім свого батька (Пв 22:13—21). Звичай зберігати простирадло після першої шлюбної ночі існує в деяких східних народах і досі.
Права та обов’язки. Чоловік був головою сім’ї, і він приймав остаточне рішення у справах, що впливали на її благополуччя. Він міг навіть скасувати обітницю своєї дружини чи доньки, якщо вважав, що ця обітниця зашкодить сім’ї. Очевидно, таке ж право мав заручений чоловік щодо своєї нареченої (Чс 30:3—8, 10—15). Чоловік був паном і господарем дому, і про жінку говорили, що вона належить своєму чоловікові (Бт 20:3; Лв 21:4).
В 31-му розділі книги Прислів’я згадуються деякі обов’язки дружини щодо чоловіка: вона займалася хатніми справами, виготовляла одяг і дбала про нього, купувала, продавала і піклувалася про домашніх. Хоча жінка підкорялася чоловіку та в певному розумінні вважалася його власністю, її становище було почесним і могло принести їй багато радості. Чоловік повинен був її любити, навіть якщо вона була його другорядною дружиною або колишньою полоненою. Він не міг погано ставитись до неї, а мав забезпечувати її їжею, одягом та житлом і виконувати свій подружній обов’язок. Крім того, чоловік не мав права оголосити сина улюбленої дружини первістком замість сина «нелюбої дружини» (тої, яку любив менше) (Вх 21:7—11; Пв 21:11, 14—17). Віддані Богу єврейські чоловіки любили своїх дружин; якщо дружина була мудрою і поводилася згідно з Божим законом, чоловік нерідко прислухався до неї і схвалював її вчинки (Бт 21:8—14; 27:41—46; 28:1—4).
Закон захищав навіть права незарученої дівчини: якщо неодружений чоловік спокусив її, то за згоди батька дівчини він мав взяти її за дружину і не міг розлучитися з нею до кінця свого життя (Пв 22:28, 29). Якщо чоловік офіційно звинувачував свою дружину в тому, що вона не була незайманою до одруження, і таке звинувачення виявлялося фальшивим, то чоловік мав заплатити штраф і більше ніколи не міг розлучитися з нею (Пв 22:17—19). Якщо чоловік заявляв, що його дружина таємно вчинила перелюб, але насправді вона цього не робила, то він був зобов’язаний мати з нею статеві стосунки, щоб вона завагітніла від нього і народила дитину; це ставало прилюдним доказом того, що вона не винна. Гідність дружини слід було поважати. У період, коли в неї була менструація, статеві стосунки заборонялись (Лв 18:19; Чс 5:12—28).
Заборонені шлюби. Закон забороняв укладати шлюбні союзи з тими, хто не поклонявся Єгові, зокрема із сімома народами ханаанського краю (Вх 34:14—16; Пв 7:1—4). Крім того, заборонялися шлюби між деякими родичами (Лв 18:6—17).
Первосвященику не дозволялося одружуватися з вдовою, розлученою чи збезчещеною жінкою, а також з повією; він міг одружитися тільки з незайманою дівчиною зі свого народу (Лв 21:10, 13, 14). Інші священики не мали одружуватися з повією, розлученою чи збезчещеною жінкою (Лв 21:1, 7). Як видно з Єзекіїля 44:22, їм дозволялося взяти за дружину незайману ізраїльтянку або вдову священика.
Дівчина, яка отримала спадок, могла вийти заміж лише за чоловіка зі свого племені. Завдяки цьому спадщина не переходила з одного племені в інше (Чс 36:8, 9).
Розлучення. Розлучення не входило у початковий намір Творця щодо шлюбу. Чоловік мав приліпитися до своєї дружини, і вони мали стати «одним тілом» (Бт 2:24). Отже, чоловік повинен був мати лише одну дружину, з якою вони були б одним тілом. Розлучення з’явилося вже після гріхопадіння, яке потягнуло за собою недосконалість і деградацію.
Даючи ізраїльтянам Закон, Єгова не став впроваджувати норму шлюбу, яка була напочатку. Але він встановив правила, які регулювали розлучення, щоб воно не зруйнувало інститут сім’ї в Ізраїлі і не спричиняло зайвих проблем. Однак у визначений Богом час початковий устрій шлюбу був відновлений. Ісус сформулював принцип, яким мав керуватися християнський збір: єдиною законною підставою для розлучення є «статева розпуста» (грец. порне́йа). Він пояснив, що за часів Мойсея Бог не впровадив цього правила, бо серця ізраїльтян були зачерствілими (Мт 19:3—9; Мр 10:1—11).
Тому, якщо не враховувати смерті, яка автоматично кладе край шлюбним узам, в християнському зборі шлюб може бути розірваний лише через «статеву розпусту», внаслідок якої невірний чоловік або дружина стає одним тілом з особою, з якою має протизаконні стосунки. На цій підставі невинна сторона (якщо бажає) може розлучитися і вступити в новий шлюб (Мт 5:32; Рм 7:2, 3). В усіх інших випадках — коли не було вчинено «статеву розпусту» (грец. порне́йа) — Грецькі Писання відраджують християнина навіть від проживання окремо від свого подружнього партнера (незалежно від того, віруючий він чи ні), а у випадку нарізного проживання наказують не мати статевих стосунків ні з ким іншим (1Кр 7:10, 11; Мт 19:9).
За Законом чоловік міг розлучитися зі своєю дружиною, якщо в її поведінці було «щось варте осуду» (Пв 24:1). Звичайно, мова не йде про перелюб, адже за нього карали смертю. Це могла бути крайня неповага до чоловіка чи його рідних або ж поведінка, що ганьбила його дім. Чоловік мав дати жінці письмове свідоцтво про розлучення, яке показувало, що в очах громади він мав вагомі підстави розлучитися з нею. Таке свідоцтво було юридичним документом, тож чоловік, мабуть, спершу радився зі старійшинами або представниками міської влади. Свідоцтво захищало жінку від обвинувачень у перелюбі, і, отримавши його, вона мала право вийти заміж за іншого. Розлучення було неможливим, якщо чоловік спокусив дівчину, перш ніж одружитися з нею, або фальшиво звинуватив свою дружину в тому, що перед одруженням вона обманула його, вдавши із себе незайману (Пв 22:13—19, 28, 29).
Якщо після розлучення жінка виходила заміж за іншого чоловіка і згодом він розлучався з нею або помирав, то вона не могла знову вийти заміж за свого першого чоловіка. Цей закон запобігав будь-якій змові жінки і її першого чоловіка з метою організувати її розлучення з другим чоловіком чи навіть влаштувати його смерть і зрештою одружитися знову (Пв 24:1—4).
Єгова ненавидів несправедливе розлучення, особливо коли чоловік зраджував Його вірну служительку, щоб одружитися на язичниці, яка не належала до вибраного народу, з яким Бог уклав угоду (Мл 2:14—16; див. РОЗЛУЧЕННЯ).
Полігамія. Оскільки початковий намір Бога полягав у тому, щоб чоловік і дружина були одним тілом, полігамія не входила в цей намір; вона заборонена в християнському зборі. Наглядачі і служителі збору, які повинні подавати приклад одновірцям, можуть мати лише одну дружину (1Тм 3:2, 12; Тит 1:5, 6). Це узгоджується з тим, що на прикладі гідного шлюбу Біблія зображає стосунки між Ісусом Христом і збором — його єдиною дружиною (Еф 5:21—33).
Хоча полігамія, як і розлучення, не була передбачена Богом від початку, він допускав її до часів християнського збору. Полігамні шлюби з’явилися невдовзі після гріхопадіння Адама. Перша згадка про такий шлюб міститься в Буття 4:19, де говориться, що нащадок Каїна, Ламех, «взяв собі дві дружини». Про деяких ангелів, «синів правдивого Бога», розповідається, що перед Потопом вони «стали брати собі за дружин, кого хотіли»; ці слова, можливо, вказують на те, що кожен з них взяв собі більш ніж одну дружину (Бт 6:2).
У часи патріархів та в епоху, коли діяла Закон-угода, чоловіки могли брали собі наложниць. Становище наложниці було законним; стосунки чоловіка з наложницею не вважалися статевою розпустою чи перелюбом. Згідно з Законом, якщо першим сином чоловіка був син наложниці, то саме він отримував спадщину, яка належала первістку (Пв 21:15—17).
Те, що Бог дозволяв чоловікам мати більш ніж одну дружину, посприяло швидкому росту чисельності ізраїльтян. Тож, хоча Бог і не започатковував наложництво і полігамію, а лише допускав і регулював, свого часу такий устрій шлюбу послужив важливій меті (Вх 1:7). Яків, який став багатоженцем через хитрий задум свого тестя, отримав благословення: у нього народилося 12 синів і кілька дочок від двох дружин і їхніх служниць, які стали його наложницями (Бт 29:23—29; 46:7—25).
Християнський шлюб. Ісус показав, що схвалює інститут сім’ї, коли прийняв запрошення на весільний бенкет у Кані галілейській (Ів 2:1, 2). Як уже згадувалося, початковою нормою була одношлюбність, і цю норму Ісус відновив у християнському зборі (Бт 2:24; Мт 19:4—8; Мр 10:2—9). Оскільки чоловік і жінка від самого початку були наділені здатністю виявляти любов і прихильність, шлюб мав приносити щастя, спокій і благословення. Апостол Павло прирівняв Христа до чоловіка і голови, а збір — до нареченої. Ісус є найкращим прикладом для чоловіків, які повинні дбати про своїх дружин, ставитися до них з чуйністю і віддано любити їх, як власне тіло. Павло також зазначив, що дружини мають глибоко поважати своїх чоловіків (Еф 5:21—33). Апостол Петро заохочує дружин підкорятися своїм чоловікам і здобувати їх чистою поведінкою, глибокою повагою, спокійним і лагідним духом. Як приклад для наслідування він наводить Сарру, яка називала свого чоловіка Авраама «паном» (1Пт 3:1—6).
У Грецьких Писаннях неодноразово наголошується на важливості чистоти і відданості в шлюбі. Павло пише: «Нехай кожен з пошаною ставиться до шлюбу, а подружнє ложе хай не буде опоганене, тому що Бог судитиме розпусників і перелюбників» (Єв 13:4). Він заохочує чоловіка і дружину поважати одне одного та виконувати свій подружній обов’язок.
Апостол наказує християнам одружуватися «тільки в Господі», і це узгоджується з тим, що Божі служителі давнини одружувалися тільки з правдивими поклонниками Єгови (1Кр 7:39). Неодруженим християнам Павло каже, що, якщо вони не створять сім’ї, то зможуть служити Господу без відволікання. Також він говорить, що з огляду на час ті, хто має дружину, повинні жити «як ті, хто її не має». Іншими словами, їм не слід віддаватися сім’ї настільки, що в їхньому житті не залишиться місця ні для чого іншого; натомість їм треба шукати найперше Царства і служити його інтересам, не занедбуючи при цьому своїх сімейних обов’язків (1Кр 7:29—38).
Говорячи про список тих, кому збір має допомагати, Павло радить, що, навіть коли молодші вдови заявляють про своє бажання повністю присвятити себе християнському служінню, їх не слід вносити до цього списку. За його словами, таким жінкам ліпше вийти заміж. Чому? Бо через свої статеві бажання вони можуть відмовитись від віри, яку виявили раніше, і в результаті приймати від збору матеріальну допомогу як ревні служительки, але водночас шукати собі чоловіка, байдикувати і втручатися в чужі справи. Тоді ці вдови стягнули б на себе осуд. Якщо ж вони вийдуть заміж, народять дітей і дбатимуть про сім’ю, тримаючись при цьому своєї християнської віри, то будуть зайняті і не матимуть часу пліткувати й говорити те, що не треба. А збір зможе дбати про справжніх вдів, яким дійсно потрібна допомога (1Тм 5:9—16; 2:15).
Целібат. Апостол Павло попереджав, що однією з ознак відступництва, яке мало прийти, буде заборона одружуватися, тобто примусовий целібат (1Тм 4:1, 3). Дехто з апостолів був одружений (1Кр 9:5; Лк 4:38). Пишучи про вимоги для наглядачів і служителів християнського збору, Павло каже, що ці чоловіки (якщо одружені) повинні мати тільки одну дружину (1Тм 3:1, 2, 12; Тит 1:5, 6).
Християни і державні закони щодо шлюбу. Сьогодні в більшості країн світу шлюбний устрій регулюється законами держави, «кесаря», і християни, як правило, підкоряються цим законам (Мт 22:21). У Біблії немає вказівки під час весілля проводити релігійну церемонію або залучати священнослужителя. Беручи до уваги те, як шлюб укладали в біблійні часи, обов’язковою вимогою є укладення шлюбу відповідно до державних законів і, якщо передбачено законом, реєстрація шлюбу й народження дітей. Оскільки уряд «кесаря» контролює питання, пов’язані зі шлюбом, християнин зобов’язаний проходити законну, встановлену ним процедуру укладення шлюбу. Навіть якщо він бажає розірвати шлюб, маючи для цього біблійну підставу — перелюб з боку подружнього партнера, йому слід офіційно оформити розлучення, якщо це можливо. Вступаючи в новий шлюб всупереч біблійним і державним нормам, християнин порушує Божий закон (Мт 19:9; Рм 13:1).
Шлюб і воскресіння. Противники Ісуса, які не вірили у воскресіння, поставили йому запитання, яке, на їхню думку, мало спантеличити його. Відповідаючи їм, Ісус сказав, що «ті, кого буде визнано гідними отримати життя в прийдешньому віці й воскреснути з мертвих, не одружуються» (Лк 20:34, 35; Мт 22:30).
Символічне значення. У Біблії Єгова іноді говорить про себе як про чоловіка. Він вважав себе «одруженим» з ізраїльським народом (Іс 54:1, 5, 6; 62:4). Коли Ізраїль повставав проти Єгови, займаючись ідолопоклонством і чинячи інші гріхи проти нього, то, згідно з Біблією, цей народ поводився як невірна дружина, яка займалася проституцією і цим давала чоловікові підставу розлучитися з нею (Іс 1:21; Єр 3:1—20; Ос 2).
У 4-му розділі Листа до галатів апостол Павло порівнює Ізраїль до служниці Агар, Авраамової наложниці, а самих юдеїв — до Ізмаїла, сина Агар. Подібно як Ізмаїл був сином другорядної дружини Авраама, так юдеї були дітьми другорядної «дружини» Єгови. Узами, які пов’язували Ізраїль з Єговою, була Закон-угода. «Вишній Єрусалим», дружину Єгови, Павло порівнює до Авраамової дружини Сарри, яка була вільною жінкою. У «вишнього Єрусалима», вільної жінки, є вільні духовні діти — християни (Гл 4:21—31; пор. Іс 54:1—6).
Бог Єгова, Батько Ісуса Христа, як колись Авраам, наглядає за вибором нареченої для свого сина — цією нареченою є не якась земна жінка, а християнський збір (Бт 24:1—4; 2Фс 2:13; 1Пт 2:5). Перших членів збору Ісуса йому представив Іван Хреститель, «друг нареченого», якого Єгова послав перед своїм Сином (Ів 3:28, 29). Наречена, збір, є «одним у дусі» з Христом і є його тілом (1Кр 6:17; Еф 1:22, 23; 5:22, 23). В Ізраїлі наречена перед весіллям купалася і прикрашала себе. Ісус Христос теж дбає про те, щоб, готуючись до весілля, його наречена обмилася у воді і була абсолютно чиста, непорочна, без жодної плями (Еф 5:25—27). У Псалмі 45 і Об’явлення 21 описано, як гарно вона прикрасила себе для свого майбутнього чоловіка.
У книзі Об’явлення Єгова також передрікає час, коли наблизиться весілля його Сина і наречена буде готова до шлюбу; вона буде одягнена в блискуче й чисте вбрання з тонкого лляного полотна. Єгова говорить, що ті, кого запрошено на весільну вечерю Ягняти, щасливі (Об 19:7—9; 21:2, 9—21). У ніч перед своєю смертю Ісус започаткував Господню вечерю, або Спомин його смерті, і наказав своїм учням відзначати цей день (Лк 22:19). Це слід робити, «поки він не прийде» (1Кр 11:26). Подібно як у стародавні часи наречений приходив у дім нареченої, щоб забрати її з батьківського дому в оселю, яку він приготував для неї у домі свого батька, так і Ісус Христос приходить і забирає своїх помазаних послідовників з їхнього колишнього земного дому, забирає їх з собою, щоб вони були там, де й він,— у небі, в домі його Батька (Ів 14:1—3).
Див. ЛЕВІРАТ.
|
