Визначення. Становище тих, хто не стає на бік і не підтримує жодної з двох чи більше сторін, що протиборствують. Як стародавня, так і новітня історія підтверджує те, що у кожній державі і за будь-яких обставин правдиві християни намагаються зберігати повний нейтралітет щодо конфліктів між різними угрупованнями цього світу. Вони не перешкоджають іншим брати участь у патріотичних церемоніях, служити у збройних силах, вступати в політичні партії, балотуватися на політичні посади чи голосувати. Однак самі вони поклоняються тільки Єгові, Богу Біблії; вони беззастережно присвятили йому своє життя і цілковито підтримують його Царство.
Які біблійні вірші вплинули на ставлення християн до влади світських урядів?
Рим. 13:1, 5—7: «Нехай кожна людина кориться вищій владі [урядовим особам], бо немає влади, як не від Бога... Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління... Тож віддайте належне усім: кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь». (Жоден уряд не міг би існувати без Божого дозволу. Незалежно від того, як поводяться окремі урядові особи, правдиві християни виявляють до них повагу з огляду на їхнє становище. Наприклад, незалежно від того, як уряди використовують гроші, отримані з податків, поклонники Єгови сумлінно платять податки за послуги, корисні для всіх).
Марка 12:17: «Ісус тоді каже в відповідь їм: «Віддайте кесареве — кесареві, а Богові — Боже!» (Тому християни завжди усвідомлювали, що повинні не тільки ‘віддавати’ світському уряду гроші у формі податків, але й виконувати важливіші обов’язки, які вони мають перед Богом).
Дії 5:28, 29: «[Представник єврейського високого суду сказав:] «Чи ми не заборонили з погрозою вам [апостолам], щоб про Те Ім’я [Ісуса Христа] не навчати? І ото, ви своєю наукою переповнили Єрусалим, і хочете кров Чоловіка Того припровадити на нас»... Відповів же Петро та сказали апостоли: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» (Коли накази людських правителів явно суперечать вимогам Бога, правдиві християни в першу чергу слухаються Бога, наслідуючи приклад апостолів).
Які біблійні вірші завжди впливали на ставлення правдивих християн до участі у буквальних війнах?
Матв. 26:52: «Промовляє до нього Ісус: «Сховай свого меча в його місце, бо всі хто візьме меча,— від меча і загинуть». (Чи могла б бути якась благородніша причина для боротьби, ніж захищати Божого Сина? Однак тут Ісус показав, що ті учні не повинні були братися за фізичну зброю).
Ісаї 2:2—4: «Станеться на кінці днів, міцно поставлена буде гора дому Господнього на шпилі гір... І Він буде судити між людьми, і буде численні народи розсуджувати. І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!» (Люди з усіх народів мусять особисто вирішити, яким шляхом вони підуть. Особи, які зважають на суди Єгови, виявляють цим, що він є їхнім Богом).
2 Кор. 10:3, 4: «Ходячи в тілі, не за тілом воюємо ми,— зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь». (Павло тут каже, що, намагаючись захистити збір від фальшивих вчень, він ніколи не вдавався до тілесної зброї, як-от обману, пишномовності або буквальної зброї).
Луки 6:27, 28: «Вам, хто слухає, Я [Ісус Христос] кажу: «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить».
Хіба Єгова не дозволяв стародавньому Ізраїлю вести війни?
Єгова наказав стародавнім ізраїльтянам воювати, щоб заволодіти краєм, котрий він сам призначив їм у спадщину, і виконати вирок на людях, яких Єгова вважав більше не вартими жити через їхні порочні звичаї та відверту зневагу до правдивого Бога (Повт. 7:1, 2, 5; 9:5; Лев. 18:24, 25). Однак Рахав і ґів’онітянам було виявлено милосердя, тому що вони довели на ділі віру в Єгову (Іс. Нав. 2:9—13; 9:24—27). У Закон-угоді Бог встановив правила щодо війн, які б він схвалював, визначивши умови звільнення від військової повинності і спосіб ведення війни. То справді були священні війни Єгови. Цього не можна сказати про війни жодної держави сьогодні.
Із заснуванням християнського збору виникла нова ситуація. Християни не є під Мойсеєвим Законом. Послідовники Христа мали робити учнями людей з усіх народів; отже з часом поклонників правдивого Бога можна було б знайти у всіх тих народах. Але що спонукує ті народи йти на війну? Бажання виконувати волю Творця всієї землі чи прагнення до власних націоналістичних цілей? Якби правдиві християни однієї країни пішли на війну проти іншої країни, то воювали б проти своїх співвіруючих — проти людей, які моляться про допомогу до того самого Бога, що й вони. Тому Христос слушно наказав своїм послідовникам відкласти меча (Матв. 26:52). З того часу він сам, прославлений у небі, мав взяти на себе виконання вироків над тими, хто зневажає правдивого Бога та Його волю (2 Сол. 1:6—8; Об’яв. 19:11—21).
Що світська історія виявляє про ставлення ранніх християн до служби в збройних силах?
«Пильний перегляд усієї досяжної інформації показує, що до часу Марка Аврелія [римський імператор від 161 до 180 року н. е.] жоден християнин не ставав вояком; і жоден вояк, коли став християнином, більше не служив у війську» (Е. В. Барнз, «На зорі християнства» [«The Rise of Christianity»], Лондон, 1947, с. 333).
«Ми, що думали тільки про війну, кровопролиття і всяке зло, вже по цілій землі перекували свої знаряддя війни: мечі — на лемеші, а списи — на рільниче начиння — і плекаємо побожність, праведність, доброчинність, віру і надію, які маємо від Самого Отця через Того, хто був розп’ятий» (Юстин Мученик, «Діалог з Трифоном» [II століття н. е.]; цит. за: «Донікейські отці» [«The Ante-Nicene Fathers»] за редакцією Е. Робертса і Дж. Дональдсона, Гранд-Рапідс, Мічиган, США, передрук единбурзького видання 1885 року, т. I, с. 254).
«Вони відмовлялися брати будь-яку активну участь в управлінні імперією або ж у її військовому захисті. ...Для християн неможливо було б ставати воїнами, магістратами або правителями і водночас не зрікатися святішого обов’язку» (Едуард Гіббон, «Історія християнства» [«History of Christianity»], Нью-Йорк, 1891, с. 162, 163).
Які біблійні вірші завжди впливали на ставлення правдивих християн до втручання в політичні питання і до політичної діяльності?
Ів. 17:16: «Не від світу вони, як і Я [Ісус] не від світу».
Ів. 6:15: «Спостерігши ж Ісус, що вони [євреї] мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один». Пізніше він сказав римському намісникові: «Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси» (Ів. 18:36).
Як. 4:4: «Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом — то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається». (Чому це настільки серйозно? Тому що, як сказано в 1 Івана 5:19 [УКУ], «ввесь світ лежить у владі лукавого». В Івана 14:30 Ісус назвав Сатану «князем світу цього». Отже, незалежно від того, яке угруповання в цьому світі людина підтримує, під чий вплив вона насправді потрапляє?)
Що світські історики говорять про те, як ставилися до втручання в політику люди, знані як ранні християни?
«Ті, що правили язичницьким світом, виявляли до раннього християнства мало розуміння і ставилися до нього неприхильно... Християни відмовлялись від деяких обов’язків римських громадян... Вони не служили на політичних посадах» (А. Гекель і Дж. Сіґман, «На шляху до цивілізації: світова історія» [«On the Road to Civilization, A World History»], Філадельфія, 1937, с. 237, 238).
«Християни, як священицький і духовний рід, трималися осторонь від держави, причому християнство, здається, могло впливати на громадське життя тільки тим способом, який, безперечно, є найчистішим: намагаючись щораз більше ширити серед громадян держави умонастрій святості» (Август Неандер, «Загальна історія християнської релігії та церкви» [«Allgemeine Geschichte der christlichen Religion und Kirche»], Гамбург, 1842, т. 1, с. 467).
Які біблійні вірші завжди впливали на ставлення правдивих християн до церемоній, пов’язаних з прапорами та державними гімнами?
1 Кор. 10:14: «Утікайте від служіння ідолам». (Також Вихід 20:4, 5).
Луки 4:8: «І промовив Ісус йому в відповідь: «Написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!»
Дивіться також Даниїла 3:1—28.
Чи такі патріотичні символи й церемонії дійсно мають релігійний характер?
«[Історик] Карлтон Гейс уже давно звертав увагу на те, що ритуал поклоніння прапору і складання присяги в американських школах є релігійною церемонією... І факт, що ці щоденні ритуали мають релігійний характер, був нарешті підтверджений Верховним судом у ряді справ» (Д. В. Броґан, «Американський характер» [«The American Character»], Нью-Йорк, 1956, с. 163, 164).
«Спочатку прапори були майже виключно релігійного характеру... Національним знаменом Англії протягом століть був хрест св. Георгія — релігійний символ; релігію, здається, завжди намагалися використати для освячення національних прапорів, і багато з них походить від релігійних знамен» («Британська енциклопедія» [«Encyclopædia Britannica»], 1946, т. 9, с. 343).
«Дев’ятнадцятого листопада під час публічної церемонії, на якій головував віце-президент [Верховного військового] трибуналу, віддавали почесті бразильському прапору... Після підняття прапора міністр і генерал армії Трістан ді Аленкар Араріпе так висловився з приводу цього вшанування: «...прапори стали божеством патріотичної релігії, яке вимагає поклоніння... Прапору віддають почесті і поклоняються... Прапор вшановують так само, як вшановують Батьківщину» («Діаріу да жустіса» [«Diario da Justiça»], Бразиліа, Бразилія, 16 лютого 1956 року, с. 1906).
Що світська історія каже про те, як ставилися до патріотичних церемоній люди, знані як ранні християни?
«Християни відмовлялися... жертвувати генієві імператора, що приблизно відповідає сьогоднішній відмові салютувати прапору або давати присягу вірності... Дуже мало християн зреклося своєї віри, хоч для їхньої зручності на арені зазвичай був жертовник із запаленим на ньому вогнем. Усе, що вимагалося від в’язня,— це кинути щіпку фіміаму на полум’я, після чого він отримував посвідчення про принесення жертви і його відпускали. Йому також докладно пояснювали, що він не поклонявся імператору, а просто визнавав божественну природу імператора як голови Римської держави. Однак майже ніхто з християн не скористався з шансу врятуватися» (Д. П. Маннікс, «На порозі смерті» [«Those About to Die»], Нью-Йорк, 1958, с. 135, 137).
«Акт поклоніння імператору полягав у тому, що треба було кинути пучку фіміаму або бризнути кілька крапель вина на жертовник, який стояв перед зображенням імператора. Можливо, з перспективи часу цей акт в наших очах нічим не відрізняється від... того, щоб підняти руку, віддаючи честь прапору або якомусь видатному державному діячеві на знак ввічливості, поваги і свого патріотизму. Мабуть, багато людей у першому столітті саме так дивилися на це, але не християни. Вони розглядали ту справу як релігійне поклоніння, визнання імператора божеством, а отже невірність Богові й Христу; тому вони відмовлялися робити це» (М. Ф. Еллер, «Початки християнської релігії» [«The Beginnings of the Christian Religion»], Нью-Хейвен, Коннектікут, США, 1958, с. 208, 209).
Чи нейтралітет християн означає, що вони не турбуються про благополуччя своїх ближніх?
Зовсім ні. Християни добре знають і сумлінно намагаються виконувати наказ, повторений Ісусом: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Матв. 22:39). Також пораду, записану апостолом Павлом: «Усім робімо добро, а найбільш одновірним!» (Гал. 6:10). Вони переконані, що найбільше добро, яке вони можуть робити своїм ближнім,— це ділитися з ними доброю новиною про Боже Царство, яке остаточно вирішить проблеми людства і яке відкриває перед тими, хто відгукнеться, чудову перспективу вічного життя.
|
