Щойно перші присмерки починають огортати землю, як на курні дороги північної Уганди висипають босоногі дітлахи. Вони покидають свої вбогі сільські домівки й прямують до великих міст, як-от: Гулу, Кітгум і Ліра. Пересидівши ніч на автобусних зупинках, чиїхось подвір’ях, у парках чи закинутих будівлях, дітвора в передранкових сутінках повертається додому. Що жене їх з рідних домівок у чужі міста?
ДЕХТО називає цих дітей нічними мандрівниками. Але ці бідолахи не шукають пригод, вони лише хочуть врятувати собі життя. Коли надходить ніч, зоставатися вдома стає небезпечно.
Уже майже двадцять років повстанці вдираються в села і викрадають дітей. Щороку посеред ночі в гущавині джунглів зникають сотні дівчаток і хлопчиків. Декого з них зроблять солдатом, інших використають як робочу силу або для сексуальних утіх. Тих, хто пручатиметься, викрадачі понівечать, відрізавши їм ніс чи губи. На утікачів же чекатиме жахлива смерть.
Однак це не єдині жертви тероризму. Сьогодні в Сьєрра-Леоне можна побачити чимало підлітків-калік. Коли вони ще тільки вчилися ходити, нелюди з мачете повідрубували їм кисті рук та ступні. А от дітлахи з Афганістану втратили пальці та зір, коли бавилися схожими на метеликів мінами.
Деяким дітям «пощастило» більше — вони померли швидко, без мук. Скажімо, в 1995 році під час теракту в Оклахома-Сіті (США) від вибуху бомби загинуло 168 осіб. Серед них було 19 дітей, у тому числі кілька немовлят. Їхнє життя погасло так раптово, як свічка на вітрі. Ці малюки більше ніколи не будуть бавитись, сміятися та радіти в обіймах батьків.
Згадані тут трагедії сталися зовсім недавно, проте тероризм приносить людям біль та смерть уже не одне століття. Власне про це йтиметься в наступній статті.
БАТЬКИ ГОТУЮТЬСЯ ДО СМЕРТІ ДІТЕЙ
«Як тільки мій 11-літній син відкрив уранці очі, він одразу запитав: «Татку, а сьогодні вже був теракт?» — пригадує Дейвід Ґроссман, на батьківщині якого не раз відбувалися напади терористів.— Мій син дуже боїться».
За останній час у терактах загинуло стільки дітей, що тепер деякі батьки свідомо готуються до втрати сина чи доньки. «Я ніколи не забуду, як одна молода пара розповіла мені, що, одружившись, планує мати трьох дітей,— пише Ґроссман.— А чому саме трьох? Тому що, коли загине одне дитя, в них залишиться ще двоє».
Вони не казали, що робитимуть, коли помруть двоє, а то й усі троє дітей*.
Цитати взяті з книжки Дейвіда Ґроссмана «Смерть — частина життя» (англ.).
© Sven Torfinn/Panos Pictures
