Церква і держава у Візантії
ЗАСНОВНИК християнства ясно вказав на те, що між його послідовниками і світом людей, відчужених від Бога, повинна існувати чітка різниця. Ісус сказав своїм учням: «Коли б ви зо світу [«частиною світу», НС] були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу [«не є частиною світу», НС], але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить» (Івана 15:19). Пилату, тогочасному представнику політичної влади, Ісус заявив: «Моє Царство не із світу цього» (Івана 18:36).
Виконуючи обов’язок проповідувати «аж до останнього краю землі», християни повинні були слідкувати за тим, щоб не погрузнути у світські справи (Дії 1:8). Перші християни не втягувались у політику, так само як Ісус Христос (Івана 6:15). Вони відрізнялись тим, що не обіймали державних чи адміністративних посад. Згодом ситуація змінилась.
«Частина світу»
Через деякий час після смерті останнього з апостолів релігійні керівники почали добровільно змінювати ставлення до себе самих і до світу. Вони вже уявляли собі, що «Царство» не тільки у світі, але стало його частиною. Нам буде корисно розглянути, як у Візантії, або Східній Римській імперії (зі столицею у Константинополі, тепер Стамбул), переплелися релігія і політика.
У суспільстві, в якому релігія традиційно відігравала величезну роль, Візантійська церква з центром у Константинополі посідала значну владу. Історик церкви Хрісту Панайотіс зазначив: «Візантійці вважали свою земну імперію образом Божого Царства». Однак імператорська влада не завжди поділяла цей погляд. У зв’язку з цим між церквою і державою часом траплялися гострі суперечки. «Константинопольські [або візантійські] єпископи до якої тільки тактики не вдавались: і малодушно підлабузнювалися перед могутніми правителями... і плідно співробітничали з троном... і зухвало протистояли імператорській волі»,— говориться в «Оксфордському словнику «Візантій» (англ.).
Константинопольський патріарх, глава східної церкви, став дуже впливовою особою. Він коронував імператора і тому очікував, що той буде віддано захищати православ’я. Патріарх був ще й дуже багатим, бо управляв величезними церковними володіннями. Його могутність спиралась як на владу над безліччю монахів, так і на вплив серед мирян.
Часто патріарх міг не коритися імператорові. Патріарх мав право загрожувати відлученням від церкви, нав’язуючи свою волю в ім’я Бога, або ж вдаватися до інших методів усунення імператорів.
Коли цивільна влада поза столицею поступово занепадала, єпископи часто ставали наймогутнішими особами в своїх містах, рівними управителям провінцій, яких ці ж єпископи допомагали вибрати. Вони приділяли увагу судовим питанням і світським справам, причому не тільки тим, до яких була причетна церква. Могутності єпископів на місцях сприяло те, що їм підпорядковувалися десятки тисяч священиків і монахів.
Політика і симонія
Як ми побачили, обов’язки пастиря нерозривно переплелися з політичною діяльністю. Крім того, на утримання величезної кількості церковнослужителів і на їхню релігійну діяльність витрачалися чималі суми грошей. Найбільш високопоставлені церковники жили у розкошах. Відтоді як церква здобула могутність та багатства, апостольська бідність і святість зникли. Деякі священики та єпископи платили за призначення на посаду. Симонія поширилася повсюдно, аж до найвищих щаблів церковної ієрархії. Церковники, за підтримки багатих впливових осіб, змагалися перед імператором за священицькі посади.
Застосовувався також підкуп високопоставлених релігійних керівників. Імператриця Зоя (бл. 978—1050 роки) вбила свого чоловіка Романа III й хотіла одружитися з коханцем і претендентом на престол Михаїлом IV. Тому вона спішно викликала у палац патріарха Алексія. Там він дізнався про смерть Романа і про те, що має провести церемонію вінчання. Ситуацію, в якій він опинився, не змінило й те, що тоді церква святкувала Великодню п’ятницю. Алексій прийняв від імператриці щедрі дари і задовольнив її бажання.
Підлабузництво до імператора
В історії Візантійської імперії бувало, що імператор використовував своє фактичне право обирати патріарха Константинопольського. Тоді ніхто проти волі імператора не міг стати патріархом або ж надовго залишатися на цій посаді.
Імператор Андронік II (1260—1332) вважав за необхідне замінювати патріархів дев’ять разів. Переважно йшлося про те, щоб обрати на патріарший престол найпоступливішого кандидата. Згідно з книгою «Візантійці» (англ.), один патріарх навіть письмово пообіцяв імператорові «робити усе, що він вимагатиме, хоч би якими ці вимоги були незаконними, і не робити нічого, що б йому не подобалось». Двічі імператори пробували нав’язати свою волю церкві, висвячуючи на патріарха царевичів. Наприклад, імператор Роман I ушанував саном патріарха свого сина Феофілакта, якому було всього-на-всього 16 років.
Якщо патріарх чимось не вдовольнив монарха, той міг примусити його зректися сану або ж дати вказівку Синоду скинути неслухняного. У згаданій вище книжці говориться, що «з часом у Візантійській імперії дедалі частіше вирішальну роль у виборі єпископів відігравали високопоставлені особи і сам імператор».
Імператор, поряд з яким сидів патріарх, головував на церковних соборах. Він керував обговореннями, формулюванням пунктів віри та вів полеміку з єпископами і єретиками, для яких мав найсильніший аргумент — смерть на стовпі. Крім того, монарх затверджував і забезпечував виконання канонів, прийнятих на соборах. Тих, хто противився йому, імператор звинувачував не тільки у зневазі монарха, але й у ворожнечі проти віри й Бога. «У церкві не можна допускати нічого, що суперечить волі та наказам імператора»,— сказав один патріарх VI сторіччя. Як правило, єпископи при дворі — улесливі, зговірливі, на яких можна було вплинути делікатними знаками прихильності та вмілим торгом — сперечалися не більше від своїх патронів.
Коли патріарх Ігнатій (бл. 799—878 роки) відмовився причастити головного міністра Бардаса, той помстився. Бардас звинуватив Ігнатія у вигаданому заколоті й зраді. Патріарха арештували і покарали засланням. На його місце стараннями міністра обрали Фотія — мирянина, який здолав усі сходинки церковної ієрархії протягом шести днів. Чи був Фотій достойний, щоб зайняти цю посаду? Його характеризували як людину «вкрай амбіціозну, неймовірно гордовиту, що була неперевершеним політиком».
Догмати на службі у політики
Під маскою православ’я і єресі часто ховалося політичне протистояння, тому політичні чинники, а не бажання впровадити нові доктрини, були спонукою багатьох імператорів. Взагалі, імператор залишав за собою право нав’язувати догмати і вимагати від церкви покори.
Наприклад, імператор Іраклій (575—641) дуже намагався покласти кінець розколу стосовно природи Христа, через який його виснажена й ослаблена імперія могла розпастися. Намагаючись знайти компроміс, він увів нову доктрину — монофелітство*. Потім, аби заручитися підтримкою південних провінцій, Іраклій обрав нового патріарха Александрійського — Кіра Фасіського, який схвалив доктрину імператора. Іраклій зробив Кіра не тільки патріархом, але й префектом Єгипту, наділивши його владою над місцевими правителями. Вдавшись до короткочасних гонінь, Кір добився згоди на нововведення від більшості єгипетських церков.
Трагічні наслідки
Чи могли ці події відображати слово і дух молитви Ісуса, в якій він сказав, що його учні «не від світу»? (Івана 17:14—16).
Ті, хто вважав себе провідниками християн, у часи Візантійської імперії та пізніше дорого поплатилися за свою участь у політичних і воєнних справах світу. Про що цей короткий екскурс в історію вам говорить? Чи керівники візантійської церкви здобули схвалення Бога й Ісуса Христа? (Якова 4:4).
Такі амбітні релігійні керівники та їхні політичні коханці не послужили добру правдивого християнства. Нечестива суміш релігії і політики зображала у фальшивому світлі чисту релігію, якої вчив Ісус. Учімося ж з історії і далі будьмо «не від світу».
[Примітка]
Згідно з монофелітством, Христос має дві сутності, Бога і людини, але єдину волю.
ЯК «БОГ, ЩО СТУПАЄ НЕБОМ»
Події навколо патріарха Михаїла Керуларія (бл. 1000 —1059 роки) типові для ролі, яку відігравав глава церкви у справах держави і в боротьбі амбіцій. Добившись місця патріарха, Керуларій не намірявся зупинятись на цьому. Про нього казали, що він був зарозумілий, зухвалий та непоступливий: «своєю манерою поводитись він створював враження бога, що ступає небом».
Щоб надати собі більшої ваги, Керуларій у 1054 році спровокував розкол із папою римським і змусив імператора визнати розділення церкви. Задоволений цією перемогою, Керуларій влаштував зведення на престол Михаїла VI і допоміг йому зміцнити владу. Через рік патріарх примусив імператора відректись від престолу й замінив його Ісааком Комніном (бл. 1005—1061 роки).
Між патріархом та імператором наростав конфлікт. Керуларій, певний підтримки суспільства, погрожував, ставив вимоги і вдавався до насилля. Тогочасний історик записав: «Він передрікав падіння імператора банальними, вульгарними словами: «Я тебе, пічко, збудував, але я ж тебе і зруйную». Однак Ісаак Комнін арештував патріарха, ув’язнив і заслав на острів Гьокчеада.
Ця історія показує, скільки проблем патріарх Константинопольський міг спричинити імператору і як зухвало йому протистояв. Монархам часто доводилось мати справу з такими людьми — тонкими політиками, здатними кинути виклик як імператору, так і армії.
(Повністю форматований текст дивіться в публікації)
Найбільша територія Візантійської імперії
Равенна
Рим
МАКЕДОНІЯ
Константинополь
Чорне море
Нікея
Ефес
Антіохія
Єрусалим
Александрія
Середземне море
[Відомості про джерело]
Карта: Mountain High Maps® Copyright © 1997 Digital Wisdom, Inc.
Комнін.
Роман III (ліворуч).
Михаїл IV.
Імператриця Зоя.
Роман I (ліворуч).
[Відомості про джерела]
Комнін, Роман III та Михаїл IV: з люб’язного дозволу Classical Numismatic Group, Inc.; Імператриця Зоя: Hagia Sophia; Роман I: фото з люб’язного дозволу Harlan J. Berk, Ltd.
Фотій.
Іраклій з сином.
[Відомості про джерела]
Іраклій з сином: фото з люб’язного дозволу Harlan J. Berk, Ltd.; усі елементи оформлення на сторінках 8 —12: з книжки L’Art Byzantin III Ravenne Et Pompose
| 