Духовний сайт!

Моя любов до життя, музики і Біблії

Розповів Борис Гулашевський

Уявіть собі сліпого чоловіка, йому вже за 60, він переніс два інфаркти. Зі слізьми на очах він дякує Богові, що той дозволив пізнати його. Цим чоловіком 11 років тому був я.

Через два місяці після арешту батька народилася моя сестричка Оленка. Зиму того року наша сім’я — мама, Оленка, мій брат Микола і я — провела в маленькій кімнатці без печі і вікон. Згодом ми замешкали в дідовій хаті. Ми з Миколою господарювали біля дому: рубали дрова і ремонтували те, що ламалося. Мені подобалося робити щось своїми руками. Я шив взуття і потроху теслярував. Також мене захоплювала музика. Я зробив собі з фанери балалайку і навчився на ній грати, а пізніше освоїв гітару й мандоліну.

Коли я був маленьким, мене охрестили в католицькій церкві. Але я не розумів ані церковних учень, ані обрядів, тому атеїстичні погляди здавалися мені розсудливими. Після війни я вступив у комсомол і разом з іншими комсомольцями при нагоді сперечався з віруючими, доводячи, що Бога немає.

У 1941 році Німеччина напала на Радянський Союз, і за час війни лінія фронту декілька разів перетинала наше село. Шістнадцятого березня 1944 року під час бомбардування мене було поранено, і я втратив зір. Разом з болем я відчув розпач і безнадію.

Коли лінія фронту відсунулась і німців відкинули на захід, я почав виходити в садок, аби послухати пташиний спів. З жалю мама давала мені горілку, а селяни часто запрошували мене грати на їхніх вечірках. Намагаючись заглушити почуття відчаю, я пив і курив, проте невдовзі зрозумів, що так нічого не зміниш.

Моя тітка, яка працювала вчителькою, дізналася, що існують школи для сліпих, і вмовила маму віддати мене в одну з них. Тож 1946 року я з запалом взявся за навчання в такій школі у Кам’янці-Подільському. Я навчився читати й друкувати шрифтом Брайля. Крім того, я і далі навчався музиці, годинами граючи на гармошці. Бачачи мою наполегливість, завуч іноді дозволяв мені грати на його акордеоні. Також я навчився грати на роялі.

У 1948 році я одружився зі шкільною вихователькою, яка допомагала мені під час навчання. Її чоловік загинув на війні, і вона залишилася з двома маленькими доньками на руках. Після закінчення школи я переїхав до неї. Я заробляв на життя музикою і з усіх сил намагався бути добрим чоловіком та батьком. Згодом, 1952 року, у нас народився син.

Я почав будувати для своєї сім’ї дім. Для таких робіт, як закладини фундаменту і мурування капітальних стін, я найняв робітників, однак багато чого робив сам. Дотик і уява компенсували мені відсутність зору. Коли я брав до рук шматок дерева, то обмацував його і уявляв, як він виглядає. Я сам виготовляв з дерева інструменти, які допомагали мені в роботі, а металеві — замовляв на заводі. З їхньою допомогою я мурував цегляні пічки, робив меблі та виконував іншу роботу.

Я продовжував займатися музикою і став професійним музикантом. Опанувавши гру на згаданих раніше музичних інструментах, я також навчився грати на сопілці. Якось я відремонтував бамбукову сопілку, а після того став робити сопілки сам. У той час спеціалісти вважали, що неможливо зробити сопілку басового діапазону, бо вона буде надто великою і звук буде слабким. Тому сопілкових оркестрів не було.

Але мені вдалося зробити сопілку зі спеціальним резонатором, який підсилював звук. Це дозволило виготовляти басові сопілки і разом з тим не втрачати сили звуку. З часом я почав робити різні родини, тобто набори, сопілок, на яких можна було виконувати складні музичні композиції.

Перед тим я організовував оркестри народних інструментів. В одному з них грали тільки сліпі музиканти. Згодом, у 1960 році, я сформував оркестр, який складався лише з сопілкарів. Такого оркестру не було в цілому Радянському Союзі, а можливо, й у світі.

У 1960 році я ремонтував деякі інструменти в одного майстра, і він почав розмовляти зі мною про релігію. Як завжди, я став сперечатися і доводити, що Бога немає. Тоді він запропонував прочитати мені дещо з Біблії. Оскільки я ніколи не читав цієї книги, тому згодився послухати.

Мене дуже зворушила розповідь про Якова, який важко працював, щоб прогодувати свою сім’ю. Також я почув про те, як Йосипа продали в рабство рідні брати, як сильно він там страждав, але потім усе їм пробачив. Ця історія схвилювала мене до сліз (Буття, розділи 37, 39—45). Теж мені дуже сподобалося Золоте правило, яке вчить ставитись до інших так, як хочемо, щоб вони ставилися до нас (Матвія 7:12). Так я познайомився з Біблією і полюбив її.

Я почав разом з цим чоловіком відвідувати зібрання баптистів. Мені подарували «Новий Завіт» шрифтом Брайля, і я став уважно його читати. Тоді я помітив, що вчення баптистів суперечать тому, що говориться в Біблії. Наприклад, вона каже, що Бог та Ісус — дві різні особи і що Бог більший від Ісуса (Матвія 3:16, 17; Івана 14:28; Дії 2:32). А баптисти твердять, що Ісус рівний Богові і є частиною Трійці. Я прочитав «Новий Завіт» багато разів і в буквальному розумінні відчув кожне слово на дотик, але переконався, що такого вчення у Святому Письмі немає.

У Біблії, якою я користувався, вживалося слово «пекло». Я намагався уявити собі його як місце вічних вогняних мук — саме так про пекло вчили баптисти. Але це мене дуже гнітило. У Біблії говориться, що Бог є любов, і я не розумів, як він міг створити таке місце мук (1 Івана 4:8). Минав час, і мої сумніви стосовно пекла, а також інших баптистських вчень зростали.

У 1968 році мої названі доньки вже були заміжні і мали своїх дітей. Тоді в нас з дружиною почалися серйозні непорозуміння. Згадуючи ті дні, я шкодую, що ми не виявляли достатньо любові і терпіння одне до одного. Згодом ми розлучилися. Два мої наступні шлюби теж закінчилися розлученням.

У 1981 році я переїхав з Кам’янця-Подільського, де прожив 35 років, до Йошкар-Оли (приблизно за 600 кілометрів на схід від Москви). Там я і далі займався творчою діяльністю. У моєму оркестрі було 45 музикантів, які грали на різноманітних сопілках: від 20-сантиметрової пікколо діаметром 1 сантиметр до триметрового контрабаса діаметром 20 сантиметрів. Наші концерти транслювали по радіо й телебаченню, і ми їздили з ними по всій країні.

У 1986 році на всесоюзному конкурсі я отримав диплом і медаль лауреата за розвиток сопілкового мистецтва. Через кілька років було знято документальний фільм «Соло для сопілки, або розповідь про майстра». У газеті «Марійська правда» говорилося: «Знятий у цьому фільмі Борис Миколайович Гулашевський отримав спеціальний диплом як організатор єдиного в цілій Росії сопілкового оркестру».

Поселившись у Йошкар-Олі, я записався в бібліотеку, яка мала великий філіал для сліпих. Я познайомився з ученнями католиків, п’ятдесятників та методистів. Також я ходив на богослужіння у православну церкву. На моє здивування, вони навчали того ж, чого вчили мене в баптистській церкві, а я вже знав, що цього немає в Біблії.

Православний священик Олександр Мень писав, що Бог має ім’я — Ягве. Також він говорив, що колись євреї трималися правдивого поклоніння, яке потім занечистилося язичницькими вченнями та ідолопоклонством. Це мене дуже вразило і вселило ще більше бажання знайти правду.

У моєму оркестрі була музикантка на ім’я Ліза, теж інвалід по зору. Ми одружилися в 1990 році, і вона теж зацікавилася релігійними питаннями. Того ж року я поїхав відвідати матір, яка жила з моєю сестрою Оленою в місті Барановичах, що в Білорусії. На прохання мами я пішов у католицьку церкву, висповідався і прийняв причастя. У Радянському Союзі в той період йшла перебудова, і священик більшість своєї проповіді присвятив політичним змінам. Я ще раз переконався, що це не те, що мені потрібно.

У 1994 році я переніс два інфаркти і важко хворів. Цього ж року померла мама. Попри все це я продовжував читати Біблію. На той час я вже 25 разів перечитав «Новий Завіт», а потім просто згубив лік. Та я читав Боже Слово далі і мав щоразу більше запитань. Я зрозумів, що не зможу самотужки збагнути біблійних істин.

У 1996 році до нашого помешкання в Йошкар-Олі навідалися Свідки Єгови. Спершу я поставився до них з підозрою, оскільки в газетах говорилося, що це небезпечна секта. Але потім подумав: «Що вони мені зроблять?» Насамперед я запитав їх, що вони думають про Трійцю. Вони сказали, що в Біблії немає ані цього слова, ані цього вчення. Я зрадів, бо теж прийшов до такого висновку.

Коли мені прочитали у синодальному перекладі Біблії слова з Вихід 6:3, де згадується Боже ім’я Єгова, моє серце затрепетало. Мене вразило те, наскільки релігії обманюють людей, приховуючи від них це ім’я. А Свідки носять ім’я Творця і говорять про нього іншим! (Ісаї 43:10)

Я засипав Свідків запитаннями: «Чому Біблія говорить про пекло? Чому в синодальному перекладі говориться, що земля згорить?» Я ставив питання за питанням і, отримуючи відповіді на основі Біблії, зрозумів, що знайшов релігію, яку шукав роками. Плачучи від радості, я впав на коліна і подякував Богові.

Невдовзі я побував на зібранні Свідків Єгови. Мене вразила тиша, яка панувала під час промови, і лише іноді її порушував шелест сторінок. Коли промовець називав біблійний вірш, люди шукали його у своїх Бібліях. Я ніколи раніше не стикався з таким. На цьому зібранні Свідки співали пісню, в основі якої лежить вірш Ісаї 35:5. Вона починається словами: «Коли побачить знов сліпий...».

Я з радістю вивчав Біблію зі Свідками, іноді по чотири рази на тиждень. Я дізнався, чому Бог допускає нещастя та війни і як він усуне їхні наслідки. Особливо мене зворушила сповнена любові обіцянка про Царство. Адже завдяки йому виконається Божа воля стосовно слухняних людей, і вони зможуть жити вічно в раю на землі (Буття 1:28; Ісаї 65:17—25; Об’явлення 21:1—5). Я щораз більше розумів біблійні істини і 16 листопада 1997 року охрестився на знак свого присвячення Богу.

Невдовзі після мого хрещення Ліза теж почала вивчати Біблію. Незважаючи на параліч, вона швидко зробила духовний поступ і 1998 року охрестилася. У басейн її несли на руках, але вона була рішуче настроєна служити Богу від усієї душі. Ми найняли масажиста, також Ліза робила гімнастику — і з часом параліч відступив. Тепер вона не лише відвідує всі зібрання, а й свідчить від дому до дому та їздить проповідувати у віддалені місцевості.

Щоразу, коли я йду проповідувати, то прошу в молитві сміливості. Помолившись, я виходжу з паличкою з дому і добре знайомою дорогою йду до тролейбусної зупинки. Коли я чую чиїсь кроки, то починаю розмовляти про Біблію, а зайшовши в тролейбус, сідаю десь посередині, говорю з пасажирами на біблійні теми і даю літературу. Якщо хтось зацікавлюється, ми обмінюємося телефонами.

Не так давно я мав нагоду порозмовляти в санаторії з учителем музики. Його вразила мудрість Біблії. Повернувшись додому, він почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови. У тому ж санаторії я познайомився з директором місцевого заводу, який має сліпого сина. Я розповів йому про свою надію. Це його зацікавило, і він був дуже вдячний за почуті біблійні істини.

Від часу свого хрещення я допоміг вісьмом особам стати вісниками Царства, а також знайшов багатьох людей, які бажали вивчати Біблію. Єгова постійно дає нам з дружиною величезну підтримку через християнських братів і сестер. Вони читають нам, і ми разом обговорюємо біблійні публікації. Також вони записують для нас промови на конгресах і зібраннях. Усе це допомагає нам берегти біблійні істини у своїх серцях і ділитися ними з іншими. Так збір став для нас справжньою опорою (Колосян 4:11).

Я багато років присвятив музиці і тепер з радістю співаю пісні Царства. Я вивчив напам’ять більшість пісень з російського пісенника «Співайте хвалу Єгові». Єгова знайшов мене в цьому злому світі і вивів з духовної темряви. Тому я переконаний, що настане день, коли він визволить мене і з буквальної темряви.

Граю на басовій сопілці сі-мажор.

Граю на акордеоні, 1960 рік.

Сопілковий оркестр.

З Лізою сьогодні.